Читати книгу - "Багряні ріки"

в головній залі будинку ґернонської жандармерії. Капітан мав на собі формений светр — темно-синій із поперечною білою смугою, — у якому був схожий на матроса.

— Ця жінка щось приховує від нас, — пояснив Ньєман.

— Але ж ви не думаєте, що це вона…

— Ні. Але вона не розповідає нам того, що знає.

Барн кивнув, не надто переконаний, і подав Ньєманові до рук грубу картонну теку, наповнену факсами, усілякими документами й шурхітливим копіювальним папером.

— Перші результати загального розслідування, — заявив він. — Наразі радіти особливо нічому.

Незважаючи на гамір і штовханину, що панували в приміщенні, Ньєман узявся на ходу гортати матеріали, поволі просуваючись до окремого кабінету. Він переглянув побіжно цілий стос скопійованих результатів розслідування, проведеного Барном і Вермоном. Попри значну кількість звітів і свідчень, там не було нічого, на що можна було б сперти якусь бодай трохи конструктивну гіпотезу. Дорожні пости, допити, обшуки, розшуки — усе це не дало нічого. Заходячи до кабінету з вікнами на всю стіну, Ньєман лайнувся під ніс. Таке нечуване вбивство в такому малому містечку — комісар просто не міг повірити, що вони досі не натрапили на жоден слід, не знайшли жодної зачіпки.

Він присунув стілець, сів за металевий стіл і ще раз уважно все прочитав.

Версія про волоцюгу-грабіжника не дала жодних результатів. Запити до в’язниць, префектур і судів також завели в глухий кут. Жодну з крадіжок автомобілів за останні дві доби не можна було пов’язати з убивством Кайюа. Безрезультатною виявилася й перевірка скоєних за останні двадцять років злочинів та інших незвичних випадків. Ніхто не міг пригадати такого жахливого, такого дивного вбивства, ба навіть найменшої дрібниці, що могла б мати з ним щось схоже. Поліційні протоколи в Ґерноні за ці двадцять років обмежувалися кількома пошуково-рятувальними операціями в горах, дрібними крадіжками, нещасними випадками, пожежами…

Ньєман узявся за наступну течку. Анкети з запитаннями, методично розіслані факсом у готелі, не принесли ані крихти цінної інформації.

Ньєман перейшов до матеріалів, зібраних Вермоном. Його люди далі обшукували місцевість довкола річки. На цей час вони перевірили лише п’ять гірських пристановищ, яких, згідно з картою цього району, було сімнадцять, деякі з них — на висоті понад три тисячі метрів. Який узагалі сенс убивати на такій висоті? Поліціянти також опитали довколишніх селян. Деякі рапорти були написані типовим жандармським жаргоном. Ньєман погортав їх, усміхаючись: якщо орфографічні помилки й граматичні звороти були характерними для поліціянтів, то деякі терміни добряче відгонили військом. Вермонові люди відвідали заправки, залізничні станції, автобусні зупинки, але не дізналися нічого корисного. Натомість вулицями вже пішов поголос. Навіщо всі ці допити? Навіщо стільки жандармів?

Ньєман поклав течку на стіл. Крізь скляну стіну він побачив поліціянтів, які щойно повернулися з пошуків, розчервонілі, з блискучими від холоду очима. Комісар запитально глянув на Вермона, але той недвозначно похитав головою: знову нічого.

Ньєман ще якусь хвилю дивився на їхні однострої, але думками вже був далеко. Він думав про двох жінок. Перша була міцна й темна, наче дубова кора. З пружними м’язами й матовою, оксамитовою шкірою. Пахла живицею і прим’ятими травами. Друга — тендітна й різка. Від неї віяло недоброзичливістю, агресивністю впереміш зі страхом, і це приваблювало Ньємана не менше. Що ховало її гостре й таке бентежливо вродливе обличчя? Чи справді чоловік бив її? Яка була її таємниця? І як сильно ця жінка насправді сумувала за своїм чоловіком, на тілі якого лишилися сліди таких нелюдських страждань?

Ньєман підвівся й підійшов до одного з вікон. Понад горами сонце кидало з-за хмар довгі смуги проміння, немов клинками розтинаючи чорне й розбухле грозове тіло. Унизу тулилися сірі, однакові ґернонські будинки з вальмовими[34] дахами, на яких не затримувався сніг. Темні квадратні віконця, схожі на картини, що тонуть у мороці. Річка, що біжить через місто, повз будинок жандармерії.

Дві жінки знову постали перед його очима. Кожне розслідування пробуджувало в нього такі почуття, спонукаючи до якогось любовного гону, шаленого, несамовитого. Він міг закохуватися лише серед усього цього кримінальному поспіху: у свідків, підозрюваних, повій, офіціанток…

Чорнявка чи білявка?

Задзвонив мобільник. Телефонував Антуан Реймс.

— Я щойно з лікарні Отель-Дьє.

За весь ранок Ньєман навіть не згадав про Париж. Тепер ця справа в Парк-де-Пренс повернулася до нього руйнівним бумерангом. Начальник розповідав далі:

— Лікарі намагаються врятувати йому обличчя, вже вп’яте пересаджують шкіру з дупи. Але це ще не все. У нього три черепних травми. Вибите око. Сім переломів лицевих кісток. Сім, Ньємане! Нижня щелепа вбита глибоко в гортань. Уламки кісток перервали голосові зв’язки. Хлопець поки в комі, але навіть якщо виживе, говорити він уже не буде. Лікарі кажуть, що таких пошкоджень не буває навіть в автомобільних аваріях. Може, підкажеш, як я маю їм це пояснювати? І що мені казати в британському посольстві? Чи журналістам? Ми з тобою знаємо один одного вже дуже давно. І я вважаю тебе своїм другом. Але також я вважаю, що ти божевільний садист.

Ньєман відчув, як йому затремтіли руки.

— Той тип — убивця, — заперечив він.

— А ти тепер хто, чорт забирай? Не вбивця?

Поліціянт нічого не відповів. Він переклав телефон, мокрий від поту, до лівої руки.

— Як просувається розслідування? — запитав Реймс.

— Повільно. Жодних зачіпок. Жодних свідків. Усе значно складніше, ніж здавалося.

— Я тобі казав! Ледве журналісти пронюхають, що ти в Ґерноні, вони накинуться на тебе, як парші на шолудивого пса. Добре, що мені спало на думку відправити тебе сюди!

Реймс без попередження обірвав розмову. Якусь хвилю Ньєман стояв нерухомо, утупивши очі в одну точку. У горлі йому пересохло. Наче в сліпучому спалаху блискавки, він знову побачив події вчорашнього вечора. Його зрадили нерви, і він стовк убивцю на юшку в нападі нестямної люті, що була наринула на нього й затьмарила всю решту почуттів, окрім бажання тої самої миті знищити негідника, який потрапив був йому до рук.

П’єр Ньєман завжди жив у світі насилля й зіпсутості, у світі з дикими й жорстокими кордонами й ніколи не боявся неминучої небезпеки. Навпаки, він завжди сам її шукав, потурав їй, прагнучи зустрітися віч-на-віч, щоб краще контролювати. Але тепер він уже більше не міг забезпечувати цей контроль. Насилля зрештою заволоділо ним, заполонило всю його істоту, зробивши слабким і невпевненим. Йому так і не вдалося подолати власні страхи. Десь у закутку його свідомості далі завивали пси.

Нараз він здригнувся: мобільник дзвонив знову. Телефонував Марк Кост, судовий медик. Голос його звучав переможно:

— У мене для вас новина,