Читати книгу - "Не хотіла Ліза заміж, Янина Кап (Зоя Маг)"

Розділ 12.

Ліза все життя себе знецінювала. 
Не те щоб їй це навʼязувалось. То мабуть було закладено в її характері. В школі знецінювала свої старання. Вважала, що не має права пишатися собою. Допомагала однокласникам за просто так. Не те щоб у неї був прейскурант, але далі «дякую» не йшло і швидко забувалась її »доброта». Після школи, коли всі вступали у виші, сумніви здолали настільки, що не ризикнула подати документи туди, куди хотілось, а пішла туди, куди взяли майже без екзаменів. Далі погодилась на шлюб з батьком Мишка, бо вважала, що нічого кращого (точніше нікого) на її шляху не зустрінеться. І від Ярослава, свого часу відмовилась, бо не вважала себе гідною його. Тому всима сила й ростила кігті, броню та шипи. Хотіла використати проти нього, а в результаті зробила гірше тільки собі.

А далі, просто економила на собі, зрідка дозволяючи собі якусь дорогу річ, після покупки якої ще довго відчувала провину і картала себе за це. Постійно рахувала: скільки можна було на цю сумму купити мʼяса, овочів чи одягу на Мишка, який ріс, як на дріжджах. 
Тому, коли Ярослав відчув її хвилювання і підтримав в цьому.. це відчуття відійшло на другий план, та натомість прийшов спокій. Не за Мишка, ні. А в тому, що вона не сама. Хвилювання не пройде саме по собі, але те, що вона це переживає не наодинці, значно підсилювало її бойовий дух. Та з іншого боку сумніви нашіптували, щоб не вірила йому до кінця, не розкривала душу, не впускала в серце. Страх, що школа може повторитись, був сильнішим, хоч і бачила, наскільки змінився чоловік.
Але, то як із занедбаним садом: коли роками його не доглядали, не підстригати, не удобрювали , а тоді прийшли і покосили біля паркану, очікуючи, що він враз зацвіте  — то якось дивно. Це щонайменше, треба витрачати чимало часу, аби навести лад і привести до тями рослини. Так і в стосунках. Тим більше в подібних..

Отож, у Мишка був третій день вихідних, Ліза себе накручувала, як тонкі локони на бігуді в третьому класі. Тоді ще було дуже незручно в них спати, а на ранок, мама розчісувала ті коси і робила дівчинку схожою на кульбабку. От і зараз: молода жінка відчувала себе повітряною і безсилою перед бензопилою садівника, себто, перед ТЦК. 
І от усвідомлювала, що так правильно. Хлопець не буде ховатись, а вона переховувати його теж не буде, бо в країні війна. А Мишко такий, що точно не стоятиме осторонь.

Але з іншого боку — вона мати і відпустити цю ситуацію вона просто так не може. 

Сьогодні вона їде на роботу і там обовʼязково поговорить з Сергієм. Можливо він підкаже щось..

Пасинок вже сьогодні рушив на ВЛК і досі не повернувся. Телефоном повідомив, що все нормально і трохи затримається, тому мати може його не чекати і спокійно їхати на роботу

Ярослав, теж не дзвонив, хоч останні дні гаджет просто кипів від кількості повідомлень та дзвінків від чоловіка. Де-не-де та ловила думку, що посміхається перечитуючи милі повідомлення та, з трепетом чекає на його дзвінок, щоб просто почути голос колишнього однокласника.

Ох, ті думки…

— … а можна хоча б, щоб тут.. — вона постукала по бильцю дивана, — залишився? В Києві?

— я подумаю, о можна зробити! — відповів чоловік. — ти ж розумієш, у мене й так не все просто…

Ліза піддала губи, розуміючи, що Курінний і так ходить по лезу ножа. І так нещодавно відбивався від наркомафії нашої славної столиці, аби хоч трошки законності зберегти в його бізнесі. Та й не з тих він, що буде повʼязувати себе з аж таким криміналом. Знаю, що й Ярослав причетний до цієї історії, але в деталі мені — зась.

— У Мишка батько колаборант… це може якось вплинути? — сухим голосом запитала Єлизавета. 
— Хіба в СБУ полякають— відмахнувся шеф. —. Але ж це було десять років тому…

— Було…. 
Ох, скільки питань і скільки хвилювань…

Прогнавши непрохані думки, Ліза повернулась до своїх обов’язків. Вечір, а точніше ніч, пройшли як завжди: весело, пʼяно, гамірно. Останнім часом, вона спостерігала незвичайну метаморфозу вищого суспільства і це не аби як тішило. Так, залишались ще оці напищені, пафосні індики з їх … пробачте, індичками. Але відсоток, простих, без пафосу , можна сказати, інтелігентів, все ж ріс.

Мабуть, після того, як багатьом з них по прилітали гради по маєтках, напускна бравада трохи збавилась… І не те щоб Ліза тішилась, ні! В жодному разі. Але метаморфози — разючі. 
Російська мова, що лунала звідусіль, хіба тригерила. Але знаючи скільки, деякі з них, зробили для української армії, то просто вже не звертала уваги на оте саме «дєвушка» і « будьте добры». Головне, що не «Эй, ты!» як було в  ґеделику, де працювала ще рік тому. 

Ярослав приїхав під ранок. Втомлений, з колами під очима, в мʼятій футболці і … зі слідами від куль на лівому крилі автомобіля.
Зустрів Лізу біля службового входу. Обійняв так сильно, як ще ніколи до того, закрився носом в розпущене волосся жінки і просто деякий час отак стояв. Стискав ребра, а Ліза обіймала його за шию. Гладила виголену потилицю і дихала жаром його шкіри. 
— Де був, що бачив? — запитала просто.

— Під Харковом.. у пеклі…— промовив і трохи відсторонився. — поїхали до мене. Я просто хочу поспати біля тебе. 
Ліза кивнула і сама взяла його за руку. 
— Я тільки Мишкові подзвоню. 
— Не треба. — заперечив чоловік. — Я вже подзвонив. Він в курсі. А ще твій пасинок за тиждень їде на навчання. В Третю штурмову. Пробач. Але це найкраще, що я міг йому вибити…

Ліза мовчала. В голові крутився рій думок і вона не знала, за яку хапатись першою. Ярослав глянувши на схвильовану дівчину ще раз міцно при горну її до себе і обійнявши за талію повів до свого позашляховика. 

Сівши в салон, вона відмітила отвори від куль на лобовому склі. Провівши поглядом траккторію, відзначила що в задньому склі на два отвори менше. Мороз пройшовся шкірою від усвідомлення, що на задньому сидінні хтось сидів і цей хтось тепер може бути пораненим, якщо не гірше. 
 

— Всі живі. — прокоментував Ярослав, прослідкувавши за діями Лізи, коли сів за кермо. 
— Що ти там робив? — запитала і підтисла під себе одну ногу. 
— Возив своїм хлопцям дещо…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍