Читати книгу - "Зібрання творів"

не скажу: літать чи в'юнитись.

(до твого черева — ще б крил!).

Винишпорюй, аби збагнути

Забрезклу мудрість мімікрій.

Всі плазуни одвіку мудрі.

Та вміло балансуй. Дивись:

Відступлять ненароком хвіст…

А без хвоста твоїй натурі

Негоже житиметься.

1962

* * *

Закосичила, заспівала,

Мов засіяла піснею шлях…

І лебідкою в небі плавала,

Поки впала в моїх полях.

Впала грудкою туги. Крильцями

Обхопила серце сполохане,

І чаїно — печально кликала

Горлечком пересохлим.

Я несу тобі воду в пригорщі:

Буде хоч закропитись?

Пити! — чується. — Пити! —

Спрагло пісня кигиче.

1963

* * *

Тепла утома спада —

На губи, на очі, на плечі…

Стишений вечір

Уже до води нахиливсь…

Подивись —

День вклоняється людям надвечір,

І городом, по стежці,

Вже відходить, як гість.

1957

НА ГРАНІ

Лягають тіні синім полум'ям

Де осені спижеве маєво…

І важко річка, літом повнена,

Спливає гаєм.

Холоне вітер серед віт дерев,

Котрі дощем тернистим зрошені…

Нехай вас чорт, печалі, забере,

Чом причаїлися непрошсні!?

Нехай не тане дум кошлатий дим!

Лови в туманів променистий біль,

Докіль забудеш хлипання біди,

Як забувають рідний хліб і сіль.

Хай тіні полум'ям лягають в синяві,

Нехай спижева осінь зринула —

Не мовкни. Борсайся в холодній піняві:

Ми не перейдемо! Не переминемо!

1960

* * *

О болі радісні непізнаних бажань,

Тривожний крові шал і перші поривання,

Коли багрить чоло бадьора рань

Знання й незнання.

Ти весь — немов струна. І мариться — повік

Оберігатимеш бентежно-юні тони…

Тобі ще не прозначені кордони

Крутого горя і крутих утіх.

І ти, самої молодості син,

Спіши омитися у хвилі нетривалій,

Допоки не зречешся цих хвилин

В одній — зухвалій!

1960

ОЗЕРО КИСЕГАЧ

Сурмлять прощання дальні журавлі,

на пізніх ватрах догоряє осінь,

і обрію зеленувата просинь,

мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон,

колише біля пристані човни,

берез хвилює неспокійні сни,

ворушить хмар улежані покоси.

І місячна доріжка ув імлі

лягла сріблястим спалахом на хвилі.

Окрилля хвиль — неначе гуси білі!

проблисне і розтане віддалі.

Та зорі, як медузи, брижать воду:

в'юнкі маленькі рибки золоті

хлюпочуться в холодній самоті.

Пантрує місяць їх цнотливу вроду.

Прощай, Урале, радісна покаро!

Натужно хвилі в берег б'ють і б'ють,

немов прощальні поцілунки шлють,

лиш чути серця трепетні удари.

Хай відсурмили дальні журавлі,

хай сурми вранці виграють тривогу,—

та хороше на цій землі, їй-богу,

тривожно й хороше на цій землі.

XI. 1961

КОЛЬОРОВИЙ ОБРАЗОК

Негр у червоному.

У жовтій сукенці

з чорним пояском —

білява дівчина.

Пройшли Хрещатик,

вийшли на Володимирську гірку.

Голубів Дніпро — останнім денним полум'ям,

голубіли очі,

вечорішав, світлішав негр.

Тихо хлюпа лимонна хвиля,

а край берега —

у червоному негр,

поруч дівчина

в жовтій сукенці з чорним пояском,

та небо, зловлене у витишений Дніпро,

і дівчина —

в волохаті обійми ночі.

1964

* * *

Голова невагома,

як від легкого сп'яніння,

або так,

ніби під загальним наркозом

мені зроблено

повну резекцію головного мозку.

Хороше

після цілоденних турбот,

як у холодну ванну,

йти в ліжко,

під чисті простирадла

(сьогодні в гуртожитку

поміняли білизну).

Хороше відчувати,

легкість у голові,

і знати, що тебе ніщо не турбує.

(Буде спокійний сон?

І не мучитиме безсоння?

Аж ні? Я не рахуватиму до тисячі,

заколисуючи себе

рівномірним диханням?)

І будуть гарні сновидіння,

стрункі, як тихі дощі.

Я витягатиму власне тіло,

наморене за цілий день

у біганині по чергах,

бібліотеках і далеких побаченнях.

Вийду з зазубнів

розбіганої власної душі

і гукатиму:

— Сходьтесь,

тут, окрім нас, немає нікого!

І всі частини мого тіла

опівночі почнуть повертатися,

як добрі нічні феї.

— Сходьтесь! Уже споночіло!

Я один і більше нема нікого.

Сходьтесь,

щоб до ранку виповнилась моя голова

мільйоновою волею

від моїх органів почуття,

щоб нарано, почуваючись на силі,

я знову бігав — по бібліотеках,

чергах і далеких-далеких побаченнях.

1964

* * *

Дві дівчинки

на трамвайній зупинці

жваво обговорюють

вчорашній день.

(Дівчата завше інакші

в своєму дівочому товаристві:

їхнім видом

відбивається кожен перехожий,

як хмарка на сонці).

Їм ніби подобається

не помічати

доброго, як благостиня

заждалого трамвая,

не хочеться думати,

що це — маленька радість,

котрої ліпше не відчувати:

настільки вона маленька,

що може зникнути.

Дві дівчинки

на трамвайній зупинці

діждуться трамвая іншого,

перекидаючись словами,

зайдуть у вагон

(їхатимуть — розмовлятимуть,

розмовлятимуть — їхатимуть),

і трамвай,

це добре створіння

цивілізації нашого віку,

так слугуватиме непомітно,

щоб ці двоє

навіть не дякували

за його людську добрість.

1964

* * *

Отак і вікувати,

пізнавши роки мсти

(це — за добро заплата).

І — Господи, прости.

Не нарікаю, Боже,

на іспити важкі:

одним стражденним дрожем

злютовано віки.

Та виболіти землю —

нам! Зберегти живе —

нам! Вивершити стелю —

нам!