Читати книгу - "Триптих про призначення України"

скособочених дискусій, дискусія про харківську повість Леонида Лимана могла б бути особливо доцільною й корисною.

У цих зауваженнях ми не беремося ані дискутувати з повістю чи з приводу повісти, ані навіть відкривати таку дискусію. Їх завдання менше й вужче: підкреслити ті риси людини четвертого Харкова, які визначив як типові автор твору, кинути погляд на те, з яких причин ці риси постали і як вони можуть у дальшому розвиватися.

Ми в червні 1941 року. Перед нами покоління двадцятидволітніх. Трошки аритметики, яка багато чого допоможе зрозуміти. Ці люди народилися десь 1919 року. Совєтська газетна штампологія знає серед багатьох інших трафаретів і такий: «ровесники октября». Це ще молодше покликання. Постріл Хвильового пролунав, коли їм було 13–14 років. Отже, третій Харків пройшов повз них — вони не знали його, поки він жив, а після його ліквідації влада добре подбала, щоб вони про нього нічого не довідалися. Це покоління майже не знало вже звичаєвости старого українського села — колективізація, що підрубала традиції сільського побуту, застала їх десяти-одинадцятирічними. Це покоління не знало буйного ренесансу української духовости двадцятих років. Старші про це з ними, звичайно ж, ніколи не говорили. Воно не знало вже історії України і навіть «руської історії» — воно виросло на «історії СРСР». Українську літературу воно знало в межах хрестоматій Новицького, Пільгука і Шаховського. В вісімнадцять років через нього перекотилася страшним шквалом єжовщина, — але причини й коріння її лишилися поколінню незрозумілими — і тим страшнішою була душевна травма, що розум не бачив її причин. Це покоління виросло в політгодинах, комсомольських зборах, в засвоєнні захисного способу говорити й поводитися, воно виросло без дискусій, його філософія обмежувалася на гаслах партії, а його авторитетами могли бути тільки Маркс — Енгельс — Ленін — Сталін, бо ні до кого іншого воно не мало доступу.

О, це була страшна школа. І першим наслідком її стало те, що ця молодь не була до кінця молодою. У героя повісти в 22 роки — сивина. Це, коли хочете, символ. Свого часу Хвильовий звертався з пристрасним одчаєм романтичного захвату до молодої молоді. Це не була гра слів. Уже тоді він бачив своїм проникливим зором постаріння молоді. Уже тоді він бачив, що молодь утрачає свою здатність перевертати світ. А чого варта молодь, що не хоче перевернути світ? Хвильовий кликав молодь бути молодою. Але саме цього найбільше боявся режим. І він доклав усіх зусиль, щоб зробити молодь старою. Він мав досягнення.

Молода молодь нестримним натиском штурмує світ. На барикади — ось її гасло. Стара молодь четвертого Харкова старається пройти по світі, ні до чого не доторкнувшись, нічого не порушивши, не зачепивши. Вона боїться питань про себе і тому не питає інших. Вона воліє знати менше про інших. Це безпечніше. Вона не любить людей і боїться їх. В глибині душі — це самотники, хоч і удають з себе громадських людей і активістів. Вона виросла в обмеженнях: харчів, одежі, електроструму і — головне — щирости. Вона рятується в стандарт: не виділятися, бути, як усі, говорити чужими словами, носити стандартну одежу. Так безпечніше. Так спокійніше. Краще менше жадати від життя. Аскетизму ніхто офіційно не проголошував, але фактично він панує. Ідеалом людини стає слимак: кожної хвилини могти сховатися.

А це не легко. В 20 і 22 роки прагнути бути слимаком. Зректися почуттів. І так боляче, так до безсоромности хочеться часом бути щирим. Одначе не можна. Щирість сприймається як провокація. У цій країні й любов «підшивають» під політику і обговорюють на партійних зборах. А почуття все таки потрібні. Не може без них жити людина. І тут система приходить на «допомогу». Вона створює ерзаци почування. Як є спеціяльні розподільники товарів — для привілейованих, так формується і пляново розподіляється штучне щастя. В пропорції невеличкій і державно реґляментованій відпускає держава кусники штучного щастя, кусники імітованих почувань. Можна навчитися танцювати. Можна подивитися на віденський фільм «Великий вальс» (пробачте: звичайно ж «Большой вальс»). Є гра в сентиментальність: циганські романси, солодкі вуличні пісеньки. Є зворушливі історії про те, як червоноармієць дає дорогу на кладці визволеній галицькій незаможниці. Є офіційно запроваджені словесні штампи про те, що ніхто так любити не вміє, як совєтська людина, що ніде немає такої гармонійної родини, такого щасливого життя. Коли слимакові вже не сила більше сидіти в своїй хатинці, коли підпорохнілому молодикові не сила більше виступати з казенними промовами, — тоді він може на короткий час зануритися в цей світ ерзаців почуття: романси Ізабелли Юр'євої і сльозливі пісеньки Вадима Козіна до його послуг в ориґінальному виконанні і на патефонних платівках.

Слимаковість духового життя і механізованість прилюдного породили ерзаци почуттів. Ерзаци почуттів зроджують відчуття фальшу. За красивими і наскрізь скомпромітованими словами про чистоту, любов і дружбу ховається ніщо, ховається брутальність, казенщина й гидь. Так постає нігілізм совєтської молоді. Думати одне, а говорити друге. Говорити одне, а робити друге. Навіть на еміґрації нас іноді вражає, як схильні брехати люди совєтського виховання. Часто навіть без потреби й мети. Це не їх вина, і в тих обставинах це навіть не вада. Це риса загальна й природна — і це один з головних засобів самозахисту, що переходить згодом у плоть і кров. В тій країні, де закони тільки забороняють і ніколи нічого не дозволяють, можна діяти тільки нещиро. Там перемагають сильні й хитрі, але вони повинні удавати боягузів, повинні личкуватися під пересічних і ординарних. Змістова вартість слів від вічного повторення штампів, від загальної забріханости там зужита і дорівнює нулеві. Все одноманітне і зуніфіковане, як меню в робітничій їдальні (Автор цих рядків якось зайшов у ресторан у Херсоні. Всі їли те саме. Він спитав: Чи нема за більші гроші чогось іншого? Йому відповів завїдальні не без почуття гордости: У нас для всіх одне меню). Знецінення слів і банкрутство слів викликає знецінення і банкрутство змістів. Кожний дбає тільки за себе. Тріщать кості, — це люди їдять людей. Але про це не говориться. Ніколи! Людина людині тут у тисячу разів гірша за вовка. Але про це не говориться. І немолодому молодикові, що від дитинства (сумного дитинства на подвір'ї казенного житлокоопу і в муштрі воєнізованої школи) ступає до старости, такі поняття, як любов, шляхетність, патріотизм, — здаються тільки марними штампами, тільки матеріялом для дешевої демагогії. Може він сам в цьому не признається, — але так він в дійсності відчуває.

Обережність, забріханість, цинізм, нігілізм… І в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема. Що ж є? Є тільки брехня, брехня, брехня. І єдине, що є реальне, — це я. І єдине, що можна і