Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

class="p">Я пиляю ще.

І ще.

І ще.

І толку з того взагалі не видно.

— Шо за нафіг? — кажу я, дивлячись туди де я різав.

Там видно ледве царапину. Я торкаюся зазубреня на ножі пальцем, і воно колеться, і майже відразу починає текти кров. Я придивляюся до каната. Виглядає на то шо він затянутий в якусь резину.

В якусь, бляха, міцну, ніби сталеву резину, яку не поріжеш.

— Просто не віриться, — кажу я, дивлячись на дівчинку.

Вона притуляє бінокуль до очей, дивиться вниз по річці звідки ми прийшли.

— Ти їх бачиш?

Я таксамо дивлюся вниз річки але мені навіть бінокуля не треба. Їх можна побачити своїми двома очима. Вони маленькі, але більшішають і не зупиняються, копита гуготять, вони скачуть напропале.

У нас три хвилини. Може, чотири.

Срака.

Я знову починаю пиляти, швидко і сильно, як тільки можу, вожу рукою туда-сюда так сильно, як лише можу, на мені всьому виступає піт, нові болі добавляються до старих. Я пиляю, і пиляю, і пиляю, вода крапає з мого носа на ніж.

— Давай, давай, — кажу я через зуби.

Я піднімаю ножа. Я пропиляв один маленький‑малесенький шматочок резини на одному маленькому‑малесенькому вузлику здорового-здоровенного блінського мосту.

— Та до сраки! — плююся я.

І я пиляю ще, і ще, і ще. І ще, і ще більше, піт затікає мені в очі і починає пекти.

— Тодде! — гавкає Манчі, його тривога звучить навколо нас.

Я пиляю ще. І ще.

Але єдине шо стається, то це ніж зісковзує і я б’юся кісточками в опору і розбиваю їх до крові.

— ТА ДО СРАКИ! — кричу я, кидаючи ножа. Ніж відскакує і зупиняється біля ніг дівчинки. — ДО СРАКИ ЦЕ ВСЬО!

Бо це всьо, нє?

Це кінець усього.

Наш єдиний дурацький шанс виявився навіть не шансом.

Ми не можемо перегнати конів і не можемо обрізати мостову мегадорогу, і нас зловлять, і Бен і Кілліан мертві, і нас самих повбивають і світ скінчиться.

У моєму Шумі появляється червоність, нічого такого шо я відчував раньше, раптово і неприкрито, ніби розпечене до червоного тавро втискається в мою себість, палюча яскрава червоність усього, від якої мені боляче і болить не перестаючи, голосна злість несправедливості і нечесності і брехонь.

Всього, шо сходилося до одної речі.

Я піднімаю очі на дівчинку і вона відступає від сили мого погляду.

— Ти, — кажу я і нішо мене не зупинить. — Це всьо ти! Якби ти не заявилася на тому болоті, нічо би не сталося! Я би був дома, ПРОСТО ЗАРАЗ! Я би доглядав своїх блінських овець і жив у своєму блінському домі і спав у своєму БЛІНСЬКОМУ ЛІЖКУ!

Тільки шо я кажу не «блінський».

— Але ж НЄ, — кричу я, голосніше і голосніше. — Осьде ТИ і твоя ТИША! І цілий світ летить ДО СРАКИ!

Я навіть не розумію шо йду до неї поки не бачу як вона відходить. Але вона просто дивиться на мене.

— Ти НІЧОГО! — кричу я, підходячи ще трохи. — НІЧОГО! Ти нічого крім ПУСТОТИ! В тобі нічо нема! Ти ПУСТОТА і НІЧОГО і ми помремо НІ ЗА ЦАПОВУ ДУШУ!

Мої кулаки стиснуті так тісно шо ніхті врізаються в долоні. Я такий лихий, мій Шум бушує так голосно, так червоно, шо я мушу підняти на неї кулак, я мушу її вдарити, я мушу її побити, я мушу ЗАТКНУТИ її блінську тишину перед тим як вона КОВТНЕ МЕНЕ І ЦІЛИЙ БЛІНСЬКИЙ СВІТ!

Я беру свій кулак і сильно луплю себе в лице.

Я роблю це знову, б’ю туди, де око підпухло від Аарона.

І третій раз, розбиваючи рану на губі там де Аарон мене вдарив вчора зранку.

Ти дурак, ти нездарний, блінський дурак.

Я роблю це знову, досить сильно шоби збити себе з рівноваги. Я падаю і приземляюся на руки і випльовую на стежку трохи крові.

Я дивлюся на дівчинку і важко дихаю.

Нічо. Просто дивиться на мене і нічо.

Ми обоє обертаємся і дивимся через річку. Вони добралися вже до того місця з якого їм добре видно міст. Добре видно нас на другому березі. Ми вже бачимо лиця чоловіків котрі їдуть. Чуємо тріскотіння їхнього Шуму, який перелітає річку і долітає до нас. Мак-Інерні, кращий вершник мера, їде спереду, мер їде за ним, виглядає так спокійно ніби для нього це просто недільна поїздочка.

У нас хвилина, може й меньше.

Я повертаюся до дівчинки, пробую встати, але я такий змучений. Такий капець змучений.

— Можна бодай побігти, — кажу я, випльовуючи ще трохи крові. — Можна бодай попробувати.

А тоді я бачу, як її лице міняється.

Її рот широко відкривається, її очі таксамо, раптом вона хапає свою сумку і засовує туди руку.

— Шо ти робиш? — кажу я.

Вона дістає свою ватряну коробочку, оглядається навколо поки я не бачу як вона бачить величенький камінь. Вона кладе коробочку і піднімає камінь.

— Ні, чекай, ми ж можем використати…

Вона опускає камінь і коробочка тріскає. Вона піднімає її і сильно скручує, такшо вона тріскає ще трохи більше. З неї починає литися якась рідина. Вона підходить до моста і починає лити рідину на вузли найблищої опори, зтрушуючи останні краплі в ямку біля основи.

Вершники під’їжжають до мосту, блище, блище, блище…

— Швичче! — кажу я.

Дівчинка повертається до мене, руками кажучи мені відійти дальше. Я трохи відповзаю назад, тянучи Манчі за собою за загривок. Вона відходить так далеко як може, тримаючи рештки коробки на віцтані витянутої руки і тисне кнопочку збоку. Я чую клацаня. Вона кидає коробочку в повітря і відскакує до мене.

Коні добігають до мосту…

Дівчинка падає практично зверху на мене і ми дивимся як ватряна коробочка падає…

Падає…

Падає…

У маленьку калюжку рідини, летить і тріщить…

Кінь пана Мак-Інерні ставить копито на міст аби перейти його…

Ватряна коробочка приземляється в калюжку…

Ше раз клацає…

Тоді…

ВЖЖЖЖУУУУХ!!!!

З моїх легенів висмоктало повітря, а вогняна куля НАБАГАТО більша чим ти можеш собі уявити з такої маленької кількості рідини робить такшо світ на секунду затихає, а тоді…

БУМ!!!

Вибух зносить канати і опору, розкидаючи на нас запалені щіпки і стирає всі думки, Шум і звуки.

Коли ми знову можемо туда подивитися, міст уже весь горить і починає хилитися набік, і ми бачимо як кінь пана Мак-Інерні дибиться і спотикається, спиною натикаючись на ще чотирьох чи п’ятьох коней які підходять ззаду.

Полум’я стогне дивним яскравим зеленим кольором і раптом появляється несподівана нестерпна жара, ніби найсильніший сонячний опік в моєму житі, і я думаю шо ми самі загоримося, коли наш кінець мосту просто відвалюється і забирає з собою пана Мак-Інерні та його коня. Ми сідаємо і дивимося як вони падають і падають і падають у річку внизу, падають з‑зависоко аби вони це пережили. З їхнього боку міст дотепер причеплений і вдаряється об протилежну скелю але горить так люто шо ще трошки і згорить на попіл. Мер і пан Прентісс‑молоччий і всі решта задкують на своїх конях від нього.

Дівчинка злазить з мене і ми лежимо секунду, дихаєм і кашляєм, пробуємо зупинити собі памороки.

Ото срака-гузиця.

— Всьо добре? — кажу я до Манчі, якого дотепер тримаю рукою.

— Вогонь,