Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Джо Чанека і Мануеля Сільви — навідати Жахливого Старигана. Цей старий мешкав на самоті у старезному будинку на Водній вулиці побіля моря, і те, що подейкували, нібито він водночас страшенно заможний і надзвичайно немічний, створювало вельми привабливе підґрунтя для людей такої професії, як ці панове. Річчі, Чанек і Сільва за родом діяльності були не хто інші, як грабіжники.

Так подейкували мешканці Кінґзпорта, і чимало вигадували про Жахливого Старигана, і, власне, саме ці вигадки зазвичай убезпечували його від уваги джентльменів на кшталт пана Річчі та його колег, попри майже підтверджений факт, що десь у своєму затхлому і давньому притулку він ховає практично неосяжний спадок. Насправді він був дуже химерною людиною, вважали навіть, що свого часу він був капітаном кліпера в Іст-Індії. Він був такий старий, що ніхто вже не пам’ятав часу, коли він був молодим, а ще був таким відлюдником, що заледве кілька людей знали його справжнє ім’я. Серед вузлуватих дерев на передньому подвір’ї його старої і занедбаної оселі він тримав дивну колекцію валунів, розташованих і розфарбованих таким чином, що вони нагадували ідолів у якомусь похмурому східному храмі. Ця колекція відлякувала більшість хлопчаків, котрі любили насміхатися з Жахливого Старигана через його довге біле волосся і бороду, або вибивати камінцями маленькі шибки у вікнах його помешкання; були й інші речі, що лякали старших і допитливіших хлопців, котрі іноді пробирались до хатини і зазирали у запилюжені вікна. Хлопчаки розповідали, що на столі у порожній кімнаті на першому поверсі багато дивних пляшок, і в кожній на нитці був підвішений маленький свинцевий тягарець. І казали, що Жахливий Стариган розмовляє з пляшками, звертаючись до них за іменами Джек, Шрамолиций, Довгий Том, Іспанець Джо, Пітерз, і Дружбан Елліс, і постійно, коли він говорить з пляшкою, маленький свинцевий тягарець всередині, ніби відповідаючи, вібрує.

Ті, хто бачив високого, всохлого Жахливого Старигана за цими чудернацькими бесідами, більше за ним не підглядав. Але Анжело Річчі, Джо Чанек і Мануель Сільва родом були не з Кінґзпорта, ні — вони були з тої нової породи безрідних чужинців, яка існувала за межами життя і традицій Нової Англії, і вони бачили у Жахливому Старигані щонайбільше кульгавого, практично безпорадного дідугана, котрий не міг ходити без допомоги свого вузлуватого костура, і чиї тонкі, слабкі руки жалюгідно тремтіли. Насправді, їм було трохи шкода так обійтися із самотнім, відлюдним дідком, котрого всі уникали, а собаки — обгавкували. Але робота є робота, а для грабіжника, душа якого у його ремеслі, дуже старий і дуже немічний чоловік, котрий не має банківського рахунку і котрий за свої скромні покупки у сільській крамничці розраховується золотом і сріблом, карбованим два століття тому, одночасно є приманкою і викликом.

Панове Річчі, Чанек і Сільва обрали для візиту ніч на 11 квітня. Річчі і Сільва мали поспілкуватися з бідним старим джентльменом, тим часом Чанек мав чекати на них і ймовірний багаж металу у закритому авто на Корабельній вулиці, біля воріт у високій задній стіні володінь їх господаря. У разі неочікуваного втручання поліції бажання уникнути зайвих пояснень спонукали розробити цей план для тихого і непомітного відступу.

Як і було умовлено, троє авантюристів вийшли на діло нарізно, щоб опісля запобігти будь-яким підозрам. Панове Річчі і Сільва зустрілися на Водній вулиці біля парадної брами старого, і хоча їм і не подобалось, як на розфарбоване каміння світить місяць крізь набубнявілі бруньками гілки на вузлуватих деревах, у них були й важливіші теми для роздумів, аніж просто підозри. Вони побоювалися, що змусити Жахливого Старигана розговоритися про сховане золото і срібло могло бути вкрай невдячною справою, бо старий морський вовк був відомий своєю впертістю і норовливістю. А все ж він був старий і слабкий, а їх було двоє. Панове Річчі і Сільва були досвідчені у мистецтві розв’язування язиків непоступливим людям, а крики слабкого і дуже літнього пана з легкістю можна заглушити. Тож вони наблизились до єдиного освітленого вікна і почули, як Жахливий Стариган по-дитячому звертався до своїх пляшок з тягарцями. Тоді вони начепили маски і ввічливо постукали у пошарпані непогодою дубові двері.

Чекання видалося містеру Чанеку надто довгим, тож він неспокійно совався у закритому авто біля задньої брами будинку Жахливого Старигана на Корабельній вулиці. Він був незвично м’якосердим, і йому не сподобалися жахливі крики, що долинули зі старого будинку саме після призначеного для справи часу. Чи ж він не казав своїм колегам бути настільки ввічливими, наскільки це можливо, з нещасним старим морським вовком? Він вкрай знервовано зазирав крізь широку дубову браму у високій, порослій плющем кам’яній стіні. Часто звірявся з годинником, дивуючись із затримки. Чи то, перш ніж розповісти, де заховано його скарб, старий помер і постала необхідність ретельного обшуку? Пан Чанек не надто хотів стільки чекати у цілковитій темряві, ще й у такому місці. Тоді він вловив скрадливі кроки і постукування на доріжці за брамою, почув тихий поворот іржавого засува і побачив, як широкі важкі двері розчахнулись досередини. І в блідому світлі єдиного закіптюженого вуличного ліхтаря він напружив очі, силкуючись розгледіти, що ж його колеги винесли з моторошного дому, обриси котрого вимальовувалися зовсім поруч. Але коли Чанек придивився, то не побачив того, на що сподівався, бо його колег там узагалі не було, тільки Жахливий Стариган тихо спирався на свій вузлуватий костур і моторошно посміхався. Пан Чанек ніколи не зауважував кольору очей старого. Тепер він бачив, що вони були жовтими.

У маленьких містечках незначні події часто спричиняють помітне пожвавлення, тож усю весну і літо мешканці Кінґзпорта тільки й говорили, що про три непізнавані тіла, жахливо посічені, ніби ударами шабель, і страшенно спотворені, немов по них пройшлися підбори безлічі черевиків, сліди яких позмивав приплив. Дехто навіть говорив про такі цілком буденні речі, як покинуте авто, знайдене на Корабельній вулиці, чи якісь геть нелюдські крики, либонь, заблукалої тварини чи перелітного птаха, які містяни, котрі не вирізнялися міцним сном, чули уночі. Але Жахливого Старигана зовсім не цікавили дурні сільські плітки. Він від природи був відлюдьком, а коли постарів і ослаб, то його відлюдькуватість лише поглибилася. Окрім того, такий старий морський вовк у далекі дні своєї напівзабутої юності, певно, бачив куди дивовижніші речі.

Коти Ултара

 Кажуть, що в Ултарі, який лежить за річкою Скей, жодній людині не можна вбивати котів, і в це я можу беззастережно повірити, дивлячись на того, хто, муркочучи, вмостився біля вогню. Бо ж кіт таємничий і наближений до речей, яких людина не здатна побачити. Він є душею давнього Єгипту, а також хранителем історій забутих міст Мерое та Офір. Він — нащадок володарів джунґлів і спадкоємець таємниць стародавньої і зловісної Африки. Сфінкс доводиться йому кузеном, а він балакає його мовою; а проте він давніший за Сфінкса і пам’ятає те, що йому довелось забути.

В Ултарі, ще до того, як бургомістр заборонив убивати котів, мешкав старий чоловік з дружиною. Їм подобалося ловити і мордувати сусідських котів. Чому вони це робили — я не знаю. Зауважу тільки, що багато хто ненавидить котячий вереск серед ночі і погано ставиться до котів, які поночі шмигають дворами і садочками. Та хай би якою була причина, цей