Читати книгу - "Кораліна"

спокійна, жодним рухом себе не виказуючи, з міцно зціпленими устами. Мов воскова фігура. Навіть її коси перестали ворушитися.

— Отже, — провадила Кораліна, обіруч міцно обхопивши чорного кота, — я знаю, де вони мають перебувати. Ти заховала їх у коридорі між двома будинками, правда ж? Вони там, за тими дверима!

І вона ще й кивнула головою в напрямі дерев’яних дверей.

«Інша мати» лишилася нерухомою статуєю, але тінь посмішки поповзла по її обличчю.

— Ой, невже там?

— Чом би вам і не відчинити їх? — підказала Кораліна. — Батьки мої точно там!

Дівчинка знала: це — єдиний її шлях додому. Але все залежало від потреби «іншої матері» потішитися перемогою — тій треба було не просто перемогти, а ще й продемонструвати, що вона ж перемогла!

«Інша мати» повільно опустила руку в кишеню свого фартуха й добула чорного залізного ключа. Кіт заворушився неспокійно в Кораліниних руках, от ніби хотів стрибнути на підлогу. «Ну посидь іще хвильку! — подумки умовляла вона мурлику, хоч і не була певна, чи може той чути її думки. — Ми з тобою прорвемося до нас додому! Я сказала, що зроблю так. Я обіцяю тобі!» І вона відчула, що кіт трішечки розпружився в її руках.

«Інша мати» підійшла до дверей і вставила ключа в шпарину.

Крутнула.

Кораліна почула, як глухо клацнув механізм. І вона вже почала, якомога тихіше, крок за кроком, задкувати до коминкової полиці.

«Інша мати» надавила на ручку дверей і відчинила їх. За дверима відкрився коридор, темний і порожній.

— Ось! — мовила карга, показуючи руками на коридор. Вираз зловтіхи на її обличчі не віщував нічого доброго. — Ти помилилася! Бо й не знаєш, де твої батьки, чи ж не так? Вони не тут! — «Інша мати» обернулася до Кораліни. — І віднині ти залишаєшся тут — на віки вічні!

— Ні, — відрізала Кораліна, — не залишаюсь!

І вона щосили жбурнула чорного кота в обличчя «іншій матері». Кіт заволав і впав карзі на голову, люто вишкіривши зуби й несамовито шматуючи їй лице пазурями. Хутро наїжене — він був начебто знову майже такий самий великий, як і завжди.

Не чекаючи, щоб побачити, чим скінчиться та сутичка, Кораліна простягла руку до полиці, схопила снігову кулю й засунула на самісіньке дно кишені свого блакитного халатика.

Кіт дико-переливчасто занявчав і вгородив свої зуби в щоку «іншої матері». А карга ну бити його руками! Кров цебеніла з ран білого її обличчя — не червона кров, а якась густа, смоляниста чорна юха. А Кораліна шаснула до дерев’яних дверей.

Висмикнула ключа із замка.

— Облиш її! До мене! — крикнула дівчинка чорному котові. Той засичав і люто гребонув своїми гострющими пазурями, неначе бритвами, по обличчю «іншої матері» — й чорна тванюка зацебеніла з кількох ран на її носі. Тоді кіт зістрибнув на підлогу й кинувся до Кораліни.

— Швидко! — крикнула дівчинка.

Кіт прискочив до неї, й разом обоє ступили в темний коридор.

Тут було холодніше — мов коли зайдеш із денної спеки та в темний льох. Кіт завагався на мить, а тоді, уздрівши, що «інша мати» йде до них, підбіг до Кораліни й став біля її ніг.

Кораліна штовхнула двері, щоб зачинити їх.

Двері чогось виявилися ніби важчі, ніж мали б бути, а зачинити їх — то було мов силкуватися зачинити двері проти буряного вітру. А тоді Кораліна відчула, як щось із протилежного боку почало їх штовхати супроти неї.

«Зачиніться ж! — подумки звеліла вона. А тоді ще й вголос мовила: — Ну давайте, будь ласочка!» І відчула, як двері зрушили, стали зачинятися, попри той примарний шквал.

Несподівано вона відчула: тут, у коридорі, біля неї є ще й інші люди! Кораліна не могла обернутися до них, щоб їх роздивитися, але вона й так, не дивлячись, знала, хто вони такі.

— Допоможіть мені! — попрохала вона. — Ви всі!

Ті ж інші люди, що були в коридорі (троє дітей, двоє дорослих), були чомусь надто нематеріальні, щоб натиснути на двері. Але їхні руки зімкнулися біля її рук, що тисли на велику залізну дверну ручку, й несподівано дівчинка відчула себе ще й якою дужою!

— Не попускай, панночко! Тисни дужче! Ще дужче! — прошепотів голосок їй у голові.

— Тисни, дівчино, тисни! — прошелестів іще один.

І тоді голос, схожий на материн, голос її рідної, справжньої, чудової, славної, любої до несамовитості, до божевілля — матері... просто сказав: «Молодця, Кораліно!» І цього й вистачило.

І двері пішли зачинятися, та так легко, як ніколи!

— Ні! — проверещав голос за дверми, і в тому голосі більше вже не було нічого людського.

Тут щось майже вхопило Кораліну, втиснувшись у вже вузьку щілину між дверми й одвірком. Дівчинка відсмикнула голову, але двері знову почали відчинятися...

— Ми вертаємося додому! — крикнула Кораліна, ухиляючись від тих хапучих пальців. — Вертаємось! Допоможіть мені!

І кілька пар примарних рук приєдналися до неї, надавши снаги, яку вона вже була втратила. Останню мить щось там поопиралося, от мов затиснуте в дверях, а тоді, з хряскотом, двері бум! зачинилися.

Щось зіскочило з Кораліниного плеча й легко приземлилося на підлогу.

— Біжім! — пронявчав кіт. — Не можна гаятися в цьому препоганому місці! Хутко!

Кораліна крутнулася від дверей і помчала так прудко, як тільки могла, по темному коридору, а щоб мати певність, що не налетиш на щось чи не побіжиш назад у тій пітьмі-відьмі, вона волокла рукою по стіні.

Бігти довелося під гору, і Кораліні вже здавалося, ніби ця їхня дорога розтяглася на неймовірно велику відстань. Стіна, якої вона торкалася, якось-чогось потепліла й розм’якла, а потім дівчинка відчула: на дотик це неначе якесь тонесеньке пухнасте хутро! А ще та стіна ходила ходором, немовби дихала! Кораліна злякано відсмикнула руку.

У тій пітьмі завивали вітри.

Боячись наскочити на щось, дівчинка ще раз виставила руку, щоб доторкнутися до стіни. Цього разу те, що вона торкнула, було гаряче й вологе, от ніби потрапила рукою в чиюсь пащу. Тихо зойкнувши, Кораліна відсмикнула руку.

Помалу її очі пристосувалися до темряви. Вона невиразно розрізняла попереду мерехтливі світляні плями: двоє дорослих, трійко дітей. А ще чула, як попереду ступає, туп-туп-туп, невидимий у пітьмі чорний кіт-воркіт.

І було там іще щось: воно зненацька задріботіло поміж її ніг, і Кораліна від того мало не полетіла довбала.