Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але час не збігається, — Ігор все ще сумнівався. — Пограбування сталося пізніше, ніж виліт літака.
Я відмахнулася.
— Це можна було влаштувати. Закрити рота кому треба, підтягнути зв’язки, підробити документи…
Я прямувала до дверей, у голові вже вибудовувалася схема.
— Геніально… — пробурмотів Олег.
Ігор лише скосив на нього погляд і дав ляпасом по потилиці.
— Дубина, вчись!
— Ви зі мною, хлопці? — я кинула погляд через плече.
— Куди? — Ігор підняв брову.
Я зупинилася біля дверей, легко торкнулася їх долонею.
— Не «куди», а «через що».
Олег розгублено подивився на Ігоря.
— І через що?
Я широко усміхнулася.
— Через двері в нікуди.
— Вона в своєму розумі? — Спитав Олег
— Ти мене питаєш? Я ніколи не знаю що відбувається в неї в голові.
Нічне місто залишилося позаду, коли ми під'їхали до банку. Я вела машину, крутячи кермо впевнено, майже бездумно. Мої думки досі вірували — рейси літаків, золото, пограбування, депутат, який інсценував власну смерть. Усе це було пов'язано, але як?
Банк, що фігурував у справі, виглядав занадто… спокійним. Занадто тихим. Я чекала на миготливі вогні поліції, охоронців, які б метушилися біля входу, на ознаки тривоги, паники, хаосу. Але замість цього перед нами височіла величезна бетонна будівля, і вона була… порожньою. Я розумію що пограбування сталося три ді тому, але…
— Щось тут не так, — пробурмотіла я, заглушивши двигун.
— Дуже спостережливо, — сухо прокоментував Ігор, виходячи з машини. — Невже банк, з якого викрали три тисячі кілограмів золота, не має охорони?
Я подивилась на Олега. Він нервово проковтнув слину.
— А раптом там пастка?
— Раптом? — я посміхнулася. — Олеже, запам'ятай: нічого не буває «раптом». Це або сплановано, або зроблено з умислом.
— А це не одне й те саме?
Вхідні двері легко піддалися, коли я натиснула на них рукою. Не закрито. Я кинула короткий погляд на Ігоря, і він тільки хитнув головою, мовляв, усе зрозуміло. Ми зайшли в середину.
Порожнеча.
Уночі банки бувають такими тихими. Але зараз це напружувало.
Підлога під моїми підборами здалась занадто чистою. Стіни — високо рівними.
— Це щось схоже на пастку, — сказав Ігор.
— Або хтось дуже хоче, щоб ми так подумали, — я провела рукою по стіні, шукаючи щось незвичайне.
Олег мовчки йшов за нами, озираючись.
— А де… ну, не знаю, персонал?
— Гарне питання, — я зупинилася перед величезними броньованими дверима сховища. — Бо якщо банк пограбували, то хоча б хтось мав би тут бути.
Олег глянув на Ігоря.
— Відкриємо?
— Хіба є хтось хто нас зупинить? — я саркастично посміхнулася.
— А у вас є ордер? – поцікавився Олежик.
— Закрийся. – В один голос сказала я і Ігор Степанович.
Двері відчинилися легко, дуже легко. І в ту ж секунду я зрозуміла, що щось тут дуже неправильно.
Золото.
Багато золота.
Але воно стояло просто на підлозі.
Я стиснула щелепи.
— Що за…
— Це золото? — прошепотів Олег, дивлячись на купу золотих злитків, що лежали рівними рядами.
— Це пастка, — сказала я майже одночасно з Ігорем. Ми переглянулися.
— Ви завжди такі синхронні?
— На роботі так, бо генії думають однаково. – сказала я.
— Взагалі-то, у дурнів думки сходяться.
— Він починає мене дратувати. – сказав Ігор.
— Плюсую.
Я зробила декілька кроків уперед, обережно, придивляючись до деталей. Вся ця сцена здається абсурдною. Якби тут дійсно було викрадено тридцять кілограмів золота, то звідки тут залишки? І навіщо їх залишили?
Я різко зупинилася, помітивши щось на стіні.
Важелі.
Їх було декілька. Масивні, металеві, врізані в стіну так, що їх складно було не помітити.
— Що це таке? — я повернулася до Ігоря.
Він зітхнув.
— Система безпеки.
— Детальніше.
— Підлога вкрита величезними вагами, — пояснив він, підходячи до важелів. — Якщо хоч міліграм золота буде забрано, працює сирена.
Я повно перевела погляд на підлогу.
Ваги?
Мене розбирала цікавість.
— Якщо я стрибну, це щось змінити?
— Ніби ти зараз… — почав Ігор, але я вже різко відірвалася від землі.
Приземлилася на п'яти, і в ту ж мить маленька стрілка на стіні посунулася.
Система працює.
Я примружила очі.
— Це пастка для злодіїв.
— Так, — Ігор провів рукою по обличчю. — Але проблема в іншому.
Я чекала.
— Якщо ця система активна, то як крадій зміг винести три тисячі кілограмів золота за три хвилини, поки все свистіло?
— Три хвилини, звідки інфа?
— Якщо розрахувати, то охорона з головної зали добігла за три хвилини. Але нікого не було. Хоча двері блокуються автоматично, і крадій не дінеться нікуди.
Я відчула, як по спині пробіг холодок.
Головоломка тільки починалася.
Клацання.
Я миттєво дістала пістолет і спрямувала в сторону звуку. Ігор і Олег працюють синхронно, піднімаючи зброю.
У дверях сховища стояв чоловік у темній формі охоронця. Від несподіванки він завмер, піднявши руки долонями вперед.
— Тихо-тихо, свої! — забелькотів він, кліпаючи очима.
— Свої? Чому ж тоді банк пустує?
Він розгублено моргнув.
— Я… Я просто охоронець.
— І що ж ти охороняєш? — Ігор перевів пістолет на рівень грудей чоловіка. — Порожній банк?
— Я просто залишився після зміни, — швидко відповів охоронець.
Його голос був надто рівним. Надто контрольованими.
Я зробила крок ближче.
— Де весь персонал?
Він кліпнув, а потім, здається, вирішив, що краще буде вдавати дурня.
— Вони… не вийшли на зміну?
Я похитала головою.
— Погано брешеш.
Чоловік замітився, явно нервуючи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кароока, Mary Uanni», після закриття браузера.