Читати книгу - "Пан Ніхто"

діаманти. Я вже сказав, що готовий віддати їх. Але не за цвяхи. Вам діаманти, мені — досьє.

— Це виключено, — хитає головою Бентон. — Мені — весь пакет, вам — решта.

І щоб натякнути ясніше, що означає це «решта», він робить красномовний жест до своєї скроні, немовби пускаючи кулю.

Словом, переговори починаються важко: кожен пред'являє максимальні претензії; але це цілком природно, бо в подібних оборудках завжди треба вимагати максимального, якщо хочеш вирвати від партнера мінімальне. Нарешті, стомлений безплідними суперечками, американець благоволить перейти на більш помірковані позиції.

— Ось що, Лоране. Навіть якби ви мені справді запропонували ці гіпотетичні діаманти і навіть якби я був готовий відповісти на ваш жест, це навряд чи задовольнить вас з тієї простої причини, що у мене немає досьє.

— Ви хочете сказати «цілого досьє», — поправляю його.

Він дивиться на мене трохи гостріше, ніж звичайно, і киває:

— Значить, ви в курсі справи…

— Цілком. Можу навіть довірити вам, що один фрагмент паперів уже в моїх руках, хоча й у вигляді фотокопії.

Оскільки він знову підводить голову й стріляє в мене поглядом, я спішу додати:

— Тільки не розпалюйтесь. Я не такий легковажний, щоб носити їх з собою. Але у вас є інші два фрагменти…

— Можливо, — ухильно відповідає Ральф. — Однак у даний момент я маю тільки один.

— Прізвища?

— Ні, кадрові замітки.

— Це майже нічого, — бурмочу я.

— Це — все, — американець розводить руки у красномовному жесті. — І завважте, що зараз я ще зовсім не думаю пропонувати вам ці фрагменти.

— Хочете переконати мене, що ви дорожите навіть цими незначними дрібницями? Що ви не обміняли б їх на скарб у мільйони доларів? Ви просто не думаєте, що говорите, Бентоне.

— Може, й обміняв би, — докидає мій співрозмовник. — Але тільки при одній умові: мої негативи — на ваші негативи плюс діаманти.

— Ви стаєте занадто жадібним, дорогий.

— Аніскільки. Я просто приймаю ваші умови. Адже ви не будете заперечувати, що негативи, які ви мені передали б, — це копія. Правда, мої — теж копія. Але для вас це не має значення. А я з двома фрагментами в руках зможу хоча б частково задовольнити начальство.

— Ні, ви справді ненаситний, — кажу я з відтінком скрушного примирення.

— Я великодушний, Лоране. Інакше зараз вас би вже анатомували. Ви вчора побили двох моїх людей, в той час як четверо інших лікуються від важких опіків. Я вже не рахую ваших сьогоднішніх знущань над Томом. За будь-яку з цих дурниць ви цілком заслуговуєте кулі. А я замість того, як бачите, люб'язно звільнив вашого хлопчиська і навіть дійшов у своїй м'якості до того, що стою зараз отут, у лісі, й розмовляю з вами. Ні, моя великодушність справді виходить за межі здорового глузду. Але нічого не вдієш — характер.

— Ви мене так розніжили, Бентоне, що я готовий відступити. Гаразд: давайте мені негативи як маленький завдаток, і будемо вважати, що ми порозумілись.

— Я не працюю з завдатком, — похитує головою американець. — Одержите копію в той момент, коли я одержу діаманти.

Він знову дивиться на мене, але погляд його вже набрав звичної сонливості.

— І все-таки в нашій угоді є завдаток. Лише з вашого боку. Це ви. Не думайте собі, що у вас є хоча б найменший шанс злиняти. Або ж робити якісь дурниці. З цього вечора ви на карантині, Лоране. Можливо, ви цього й не помічаєте, але навіть у даний момент на карантині.

Я не роблю дурної спроби оглядатись. У мене немає підстав брати під сумнів його слова: можна бути майже впевненим, що десь поблизу відданий Тім або хтось такого ж типу причаївся з пістолетом, завбачливо обладнавши його заглушником, або стискає один із тих ножів, що їх останнім часом так часто заганяють у спини моїм сусідам.

— Ваша справа, Бентоне, — кажу йому примирливо. — Тільки, здається, я вже говорив: щоб прибрати до рук діаманти, необхідно дістатися до тайника. А щоб швидше дістатись до тайника, я прошу вас не перешкоджати мені. Застосовуйте свій карантин, але не перешкоджайте і не втягуйте мене у матчі з боксу. Я не можу вимагати, щоб ви облишили ці старомодні методи, вони стали вашою другою натурою, але, прошу вас, не обтяжуйте мене ними хоча б протягом наступних кількох днів.

— Я людина м'яка, як вам відомо, — неохоче погоджується Ральф, немовби вимушений оголити свою ахіллесову п'яту, — і не збираюся псувати вам фізіономію. Але це залежить і від вас. Дотримуйтесь приписів, і вам ніхто не буде перешкоджати.

Він натискає на кнопку свого кварцового годинника й зауважує:

— Зіпсували мені вечір своїми торгами. А можна було скласти передсвяткове каре з тими двома гадюками.

— О, «гадюки»!.. Ви занадто жорстокі до цих двох безпомічних жінок.

— У вас є всі підстави щадити їх, — погоджується американець. — Якби вони не відвертали моєї уваги дурними витівками, ви давно вже фігурували б у графі покійників.

— Не засмучуйтесь, — відповідаю я, встаючи. — Прийде час на все. На все і на всіх.

І ми повільно йдемо назад до тихого й мирного кварталу, де, можливо, в цей час дві жінки дивляться прекрасні і страшні сни, сповнені похмурих кошмарів і сяючих діамантів.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Розмарі не спить. Вона сидить на дивані на звичному місці й у звичній позі, схрестивши оголені ноги, і з напруженим виразом обличчя дивиться у двері, назустріч мені.

— О П'єре! Як ви мене налякали.

— Не чекали?

— Весь вечір тільки те й роблю, що чекаю. І їм свої нерви. Я думала, що на вас знову напали… що, можливо, ніколи вас не побачу.

П'ять чи шість недопалених сигарет у попільниці підтверджують її слова. Звичайно вона викурює стільки за цілий день.

— Даремно хвилюєтесь, мила. Напади не бувають щовечора. Навіть у нашому мирному Берні.

— Ви єдина людина, на яку я можу опертися, П'єре! Навіть ця Віолетта виявилась невдячною.

Я застережливо піднімаю руку, запрошуючи її змінити пластинку, й зауважую без зв'язку:

— А ваші приятелі імпресіоністи? Відтворення миті чи як там? Взагалі невловиме і вічно мінливе…

— Останнім часом змін забагато й тут, біля нас, — відповідає жінка. — На жаль, усі до одної не дуже приємні.

— Це наша вина: не вміємо радіти життю, — глибокодумно виголошую я. — Що ви скажете з приводу того, щоб цими днями прогулятись до Женеви?

Вона здивовано дивиться на мене, розшифровуючи мій наполегливий погляд, і відповідає:

— Чом би й ні! Якраз побачу татка.

«Татка Грабера», — поправляю її в думці, але промовчую й направляюсь на кухню. Однак