Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я ніяк не міг ні зупинити, ні контролювати цього. Сухий смішок сам вирвався з мого горла. Серед усіх можливих дурниць — знайшла, через що засмучуватись. Я міг би розповісти їй, що Борел був значно краще екіпірованим та свіжішим, що він сам шукав бійки зі мною. Міг би сказати, що не визнаю правил, коли на кону моє життя, чи що не вважаю війну грою. Я багато чого міг би їй розповісти, але якщо вона досі цього не знає або вирішила не розуміти цього, мої пояснення нічого б не змінили. Крім того, її почуття зараз були очевидними.

Тому я просто відповів однією з банальних істин:

— Кожна історія має завжди більше, ніж один бік.

— Триматимуся за той, який маю, — відказала вона.

Я було подумав знизати плечима, але вони надто боліли.

— Ти вартував мені двох найважливіших людей у житті, — мовила вона тоді.

— Он як? Мені шкода.

— Ти не такий, як мене змушували вірити. Я вважала тебе справді шляхетною особистістю — сильною, але чуйною і навіть доброю. Чесною...

Гроза, яка суттєво наблизилася, палахкотіла в неї за спиною. Мені спало на думку щось непристойне — це я і бовкнув. Вона вдала, ніби не почула мене.

— Тепер я піду, — сказала вона. — Назад, до свого народу. Сьогодні ви перемогли — але ж Амбер там, — вона вказала на бурю. Я міг лише дивитися. Навіть не гнівався на неї. — Сумніваюся, що там ще залишилося хоч щось від моєї вірності, щоб я могла відректися від неї, — продовжила вона.

— А як щодо Бенедикта? — тихо запитав я.

— Не... — сказала вона й відвернулася. Помовчала, а тоді додала: — Не думаю, що ми ще побачимось, — і кінь поніс її ліворуч, у напрямку Чорної дороги.

Цинік міг би подумати, що вона просто вирішила спробувати щастя з тими, кого вважала переможною стороною, адже Двори Хаосу мали шанс вижити. Але я не знав. Міг думати лише про те, що побачив, коли вона вказувала на Амбер. Каптур її плаща тоді трохи відсунувся, тож я краєм ока зауважив, чим вона стала. Там, у тіні, майнуло нелюдське обличчя. Однак я повернув голову й дивився, доки вона не зникла.

Коли Дейдра, Бранд і тато пішли у засвіти, а ми з Дарою попрощалися на такій ноті, світ став набагато порожнішим — принаймні те, що від нього зосталося.

Лігши на спину, я зітхнув. Чому б просто не лишитися тут, коли інші підуть, дочекатися, доки буря накриє мене, заснути... й розчинитись? Я подумав про Гуґі. Чи не перетравив я разом з плоттю і його втечу від життя? Я настільки втомився, що це здавалося найпростішим шляхом...

— Ось, Корвіне.

Я знову закуняв, але лише на мить. Біля мене опинилася Фіона, з їжею і фляжкою. З нею був іще хтось.

— Не хотілося переривати твоєї аудієнції, — сказала сестра. — Тому я зачекала.

— Ти все чула?

— Ні, але можу здогадатися, оскільки вона пішла. Тримай.

Я ковтнув трохи вина, а тоді зосередився на м'ясі з хлібом. Попри мій психічний стан, їжа видалася смачною.

— Скоро ми рушатимемо, — сказала Фіона, зиркнувши на ревучий грозовий фронт. — Ти можеш їхати верхи?

— Гадаю, так, — відповів я.

І ковтнув ще вина.

— Але стільки всього трапилось, Фі... — я звернувся до неї. — Я емоційно виснажений. Утік із санаторію у світі Тіні. Дурив людей та вбивав їх. Прораховував і бився. Відвоював свою пам'ять і намагався впорядкувати життя. Знайшов родину і з'ясував, що люблю її. Помирився з батьком. Бився за королівство. Я спробував усе, що знаю, аби врятувати світ. Тепер же виявляється, що все звелося нанівець, а в мене немає сил навіть на скорботу. Я онімів. Пробач мені.

Фіона поцілувала мене.

— Нас іще не розбито. Ти знову станеш собою, — сказала вона.

Я похитав головою.

— Це — неначе розділ з «Аліси», — відповів їй. — Якщо закричу: «Ви — проста собі колода карт, та й годі!»[117] — то, відчуваю, що ми всі злетимо в повітря — купка розмальованих картонок. Я не піду з тобою. Лиши мене тут. Зрештою, я тільки Джокер.

— Наразі я сильніша за тебе, — заперечила вона. — Ти підеш.

— Це нечесно, — тихо запротестував я.

— Закінчуй трапезу, — сказала Фіона. — У нас ще є час.

Тільки-но я доїв, вона продовжила:

— Твій син Мерлін чекає на зустріч з тобою. Хочу зараз гукнути його.

— Бранець?

— Не зовсім. Він не брав участі у битві. Мерлін прибув нещодавно і попросив побачитися з тобою.

Я кивнув, і вона пішла геть. Відклавши їжу, я ковтнув ще вина. Раптом розхвилювався. Що казати дорослому синові, про існування якого лиш нещодавно довідався? Я не знав, які в нього почуття до мене. Не знав, чи відомо йому про рішення Дари. Як я маю з ним поводитись?

Я бачив, як він наближається з місця, де зібралися мої родичі, — далеко ліворуч. Я не міг збагнути, чому це вони лишали мене самого. Чим більше відвідувачів я приймав, тим очевиднішим це ставало. Я думав, чи не через мене вони затримують відправлення. Вологі вітри бурі наростали. Наближаючись, Мерлін дивився на мене. На його обличчі, такому схожому на моє власне, не було жодних емоцій. Раптом мені стало цікаво, що ж відчувала Дара тепер, коли її пророцтво про руйнування Амбера, здається, здійснилося. Хотілося знати, як склалися її стосунки із сином. Хотілося знати... багато всього.

Він нахилився вперед і потиснув мені руку.

— Батьку...

— Мерліне.

Я поглянув йому в очі. Досі тримаючи його за руку, звівся на ноги.

— Не підводься, батьку.

— Усе гаразд, — я обійняв його, а тоді відпустив. — Я радий. Випий зі мною.

Запропонував синові вина, частково щоби приховати нестачу слів.

— Дякую.

Він узяв фляжку, трохи відпив і повернув її назад.

— За твоє здоров'я! — сказав я і теж ковтнув. — Вибач, що не можу запропонувати тобі стільця.

Я вмостився на землю. Він також.

— Здається, ніхто з інших не знає, чим саме ти займався, — почав Мерлін. — Крім Фіони, яка лиш сказала, що це було надзвичайно складно.

— Байдуже, — відповів йому. — Я радий, що дістався сюди, хай навіть і з