Читати книгу - "Танок з драконами"

зрештою підкорить собі — Дані не знала, чого боятися більше.

Коли свято ненажерства скінчилося, і недоїдки прибрали зі столу — роздати натовпові злидарів унизу, як наполягла цариця — високі скляні стеблини наповнили міцним пряним напоєм з Карфу, темним, наче бурштин. І почалися розваги.

Гурт юнкайських різанців, що належали Юрхазові зо’Юнзаку, заспівав пісень прадавньою мовою Старого Царства — неймовірно високими, чистими та солодкими голосами.

— Хіба чули ви, кохана моя, такий спів хоч раз у житті? — спитав її Гіздахр. — Такі голоси їм, напевне, подарували самі боги, ви не згодні?

— Напевне, — відповіла вона, — та навзамін дарунку богів у них дещо забрали люди. І я мимоволі питаю себе: що обрали б вони самі, якби їх питали?

Усі до останнього розважальники, що виступали перед товариством, були рабами. Така була одна з умов миру: дозволити рабовласникам приводити з собою до Меєрину своє майно, не боячись, що його звільнять. У відповідь юнкайці пообіцяли поважати права та свободи колишніх невільників, відпущених Дані. Гіздахр сказав, що це чесний обмін, та смак у цариці в роті лишився гидкий. Вона випила ще чару вина, щоб змити його.

— Якщо буде на те ваша ласка, Юрхаз матиме за честь подарувати нам цих співців. Не маю жодного сумніву, — саме казав її ясновельможний чоловік. — Цим дарунком буде скріплено наш мир і прикрашено наш двір.

«Він подарує нам цих різанців, — подумала Дані, — а тоді піде додому і наробить собі ще. Адже у світі повно хлопчиків.»

Стрибуни, що показували своє мистецтво наступними, теж не зуміли торкнутися струн її душі, хай навіть і збудували піраміду з людей заввишки у дев’ять рівнів, з маленькою оголеною дівчинкою на верхівці. «Це вони так зображують мою піраміду? — зацікавилася цариця. — А дівчинка нагорі — то я?»

Згодом її пан чоловік повів гостей на нижню терасу — показати прибульцям з Жовтого Міста вигляд Меєрину вночі. Тримаючи в руках келихи вина, юнкайці блукали невеличкими купками попід лимонними деревами та нічними квітами, якими повнився Данін садок. А сама Дані несподівано для себе опинилася лицем до лиця з Бурим Беном Бросквином.

Полковник низько вклонився.

— Превисокосте. Виглядаєте чарівно. Та втім, як завжди. Серед юнкайців навіть половини вашої краси не знайдеш. Я гадав привезти вам весільний подаруночок, та на їхньому базарі надто вже задерли ціни, як на старого Бурого Бена.

— Я не хочу від вас жодних подарунків.

— А цей би схотіли. Голову одного старого ворога.

— Вашу власну? — перепитала вона з солодкою посмішкою. — Це ж ви мене зрадили.

— Кажете — наче ріжете серпом по… кгм, перепрошую. — Бурий Бен почухав свої побиті сіро-білою сивиною бурці. — Ми перебігли на бік переможця, ото й усе. Таке ми вже робили, і то не вперше. Та зрештою, це навіть не я вирішив. Я хлопців спитав, усе як годиться.

— Тобто це вони мене зрадили, так я маю розуміти ваші слова? Але чому? За що? Невже я чимось зневажила «Других Синів»? Невже надурила з платнею?

— Та де там, — заперечив Бурий Бен, — але ж справа не завжди у грошві, ваша превисока осяйна могутносте. Я се дотямив ще в свою першу битву. На ранок після неї я копався серед трупів, шукаючи тут і там якоїсь здобичі. Набрів на один труп — сокирника, якому відтяли цілу руку біля плеча. Він був геть увесь вкритий кіркою крові та мухами — мо’, тому його ніхто до мене й не зачепив. А під мухами на ньому був товстий підбитий кубрак, і начебто непоганої шкіри. Я на око зміряв, що одежина мала добре мені пасувати, ну то розігнав мух, зрізав її собі… а вона, бачте, раптом вийшла така важезна, що й не піднімеш. Бо там під спідкою чолов’яга зашив собі цілий скарб золотих монет. Золотих, ваша превисокосте — милих серцю жовтих золотих. Ще й стільки, що людині стало б жити, наче князь, до кінця днів своїх. І що йому з них дісталося? Ото лежав він на полі, вкритий власним золотом, посеред крові та болота, і без руки, відтятої якимось сраним йолопом. Бачите, яка тут наука? Срібло солодше за мед, золото миліше за рідну матір… та коли даєш дуба, і те, й інше раптом здаються тобі не коштовнішими за гівно, висране тобою ж наостанок. Я колись казав вам: котрий сердюк зухвалий буває, той до старості не доживає. Моїм хлопцям просто не схотілося гинути ні за цапову душу. Коли я сказав їм, що ви нізащо не випустите драконів на юнкайців, вони, е…

«Ви завважили мою справу за програну, — подумала Дані, — і хто я така, щоб вас відраджувати?»

— Розумію. — На цьому вона могла б і спинитися, але не зуміла придушити цікавість. — Ви сказали: стільки золота, щоб жити, наче князь. І що ж ви зробили з таким статком?

Бурий Бен зареготав.

— Та я ж був дурний хлопчисько. Ляпнув чолов’язі, якого вважав за свого друга. А той доповів осавулові. Припхалися мої брати по зброї та звільнили мене від тягаря. Осавул сказав, що я надто молодий; мовляв, процвиндрю геть усе на вино та шльондр. Але кубрака дозволив собі залишити. — Бен сплюнув. — Ніколи не довіряйте сердюкам, вельможна пані.

— Цього я вже навчилася. Одного дня матиму радість подякувати вам за науку.

В кутиках очей Бурого Бена заграли зморшки.

— Краще не треба. Знаю, про яку дяку йдеться.

Він знову вклонився і пішов геть. Дані обернулася, щоб окинути поглядом своє власне місто. За її мурами, коло моря, упорядкованими шерегами стояли юнкайські намети, захищені ровами, що викопали невільники. Через річку, на півночі, таборували два залізні легіони з Нового Гісу, навчені та озброєні подібно до Неблазних. Ще два гіскарські легіони поставили свій табір на сході, закоркувавши шлях до Хизайського проходу. Конов’язі та вогнища вільних охочих полків розташувалися південніше. Удень небом зміїлися, наче пошматовані сірі стрічки, тонкі пасма диму; вночі там виднілися віддалені вогні. А просто біля затоки розкинулася огидна мерзота — невільницький базар. Дані навіть не бачила його зараз, після заходу сонця, але ж знала, що він там, і з того казилася ще гірше.

— Пане Барістане? — промовила вона стиха.

Білий лицар з’явився негайно.

— Так, ваша милосте?

— Скільки ви чули?

— Достатньо. В одному він справді не