Читати книгу - "Кіберіада"

і пані Барбур, продовжити слідство, але не бажаючи чи не маючи змоги діяти так явно, як вона. Хтось, переконаний у кримінальному характері справи, хотів підживити підозріння і змусити поліцію до дальших пошуків. Міттельгорн мав у Швейцарії родичів, а лист прийшов саме звідти…

— Чи були серед пацієнтів Стелли наркомани?

— Були. Два, але не затяті. Обидва вже в літах, вдівець і старий холостяк, приїхали наприкінці травня — на початку червня минулого року, купалися, загоряли, тобто, згідно статистики, наражалися на максимальну небезпеку, але обидва повернулися неушкоджені. Скажу більше — один мав алергію до пилка трав, а другий — до суниць.

— Жах! — скрикнув Барт, але нам було не до сміху.

— Ви покладалися на алергію? Я теж.

— А що вживали ті два?

— «Суничний» — марихуану, а «сінний» — ЛСД, так, вряди-годи. Запаси у нього скінчилися якраз перед поверненням до Штатів. Може, він саме тому й повернувся швидше, перервавши процедури? Поїхав, бо в Неаполі нічого не роздобув. Якраз тоді поліція викрила на Близькому Сході великий ланцюг контрабандистів з італійською базою, контрабанда урвалася, а незаарештовані постачальники принишкли, мов миші під мітлою…

— «Суничний»… — буркнув Барт. — Гаразд. А психічні захворювання?

— Дані виключно негативні. Знаєте, як буває, — майже завжди можна щось знайти у предків, але ж це стрілянина наосліп. Як серед жертв, так і серед уцілілих пацієнтів Стелли панувало психічне здоров’я… Якась там вегетативна неврастенія, безсоння — ото й усе. Тобто — серед чоловіків. Щодо жінок — було три випадки: меланхолія, клімактерична депресія, спроба самогубства.

— Самогубство? І що ж?

— Типова істерика, так зване «волання про поміч», випила отруту, маючи гарантію порятунку. А в нашій серії завжди було навпаки: там ніхто не афішував своєї манії самогубства. Типовою була рішучість, з якою у випадку невдачі повторювався замах.

— Чому лише Неаполь? — спитав Барт. — А Мессіна? Етна? Там нічого?

— Нічого. Ви, певно, розумієте, що ми не могли охопити всі сірководневі джерела світу, але італійські обстежила спеціальна група. Абсолютно нічого. Когось з’їла акула, хтось потонув…

— Кобарн теж потонув.

— Так, але в нападі божевілля.

— Це точно?

— Майже. Про нього ми дізналися порівняно мало. Власне, лише те, що він не з’їв принесеного сніданку, а заховав грінки, масло і яйця в порожню коробку з-під сигар, а решту, перш ніж вийти з готелю, поклав за вікно на карниз.

— Он воно як! Мав підозру на отруту й хотів, щоб пташки…

— Отож. А коробку, певно хотів віднести до токсиколога, але потонув.

— А що показала експертиза?

— Два товстенні томи машинопису. Застосували навіть дельфійський метод, голосування фахівців.

— І..?

— Більшість висловилась за невідому психотропну отруту, дія якої в чомусь схожа на ЛСД. Звичайно, це зовсім не означає, що у них подібний хімічний склад.

— Невідомий наркотик? Дивне визначення.

— Не обов’язково невідомий. На їхню думку, це могла бути суміш відомих усім субстанцій, оскільки в синергічному прояві часто неможливо визначити дію окремих складників.

— А що сказала меншість?

— Гострий психоз на етіологічно невстановленому грунті. Бачите, як багато можуть сказати фахівці, лікарі, коли нічогісінько не знають.

— Так, мені це добре відомо. Коли ваша ласка, викладіть іще раз усе щодо типології смертей.

— Прошу. Кобарн потонув мимоволі чи навмисно. Бреннер вискочив з вікна, але не вбився.

— Вибачте, а як він тепер?

— У Штатах, хворий, але живе. Загалом пам’ятає події, але не хоче до них повертатися. Кельнера він прийняв за мафіозо, почувався переслідуваним. Чогось більшого він не зумів сказати. Можна, я розповідатиму далі?

— Розповідайте.

— Осборна переїхали. Винуватець утік машиною, і його не знайшли. Еммінгс намагався покінчити з життям двічі. Застрелився. Швед Лейге приїхав до Рима і впав із Колізею. Шіммельрайтер помер у лікарні своєю смертю від запалення легенів після гострого приступу божевілля. Гейне тонув, у лікарні перерізав собі вени, але його врятували. Помер від гострого’ запалення легенів. Свіфт уцілів. Міттельгорн теж двічі намагався відібрати собі життя снодійним і йодом. Помер від опіків шлунка. Тітц загинув у аварії на автостраді. Нарешті, Адамс у римському «Хілтоні» — наче задушений, хтозна-як. Про Брігга не знаємо нічого.

— Дякую. Чи ті, що зосталися живі, запам’ятали якісь перші прояви?

— Так. Тремтіння рук і зміну смаку їжі. Це ми довідалися від Свіфта. Щодо Бреннера, той наполягав, що їжа «справді змінила смак», а тремтіння рук не пам’ятав. Очевидно, у Бреннера лишився від цих подій так званий резидуальний ефект, тому він так твердив. Такої думки лікарі.

— Діапазон смертей на схемі досить значний, а самогубці вдавалися до доступних засобів — що потрапляло під руку. А що дали пошуки за принципом «cui prodest?»?[170]

— Розшуки матеріально зацікавлених? Спадкоємці знайшлися, але що з того, коли немає жодного зв’язку між ними й кожною з тих смертей.

— Преса?

— Цілковита блокада інформації. Звичайно, місцеві газети згадували про кожну смерть, але ці повідомлення губилися у звичних рубриках випадків. Йшлося про те, щоб не утруднювати слідства. Тільки якась газета в Штатах, забув яка, спекулювала на темі фатальної долі пацієнтів Стелли. Останній запевняв, що до цього доклали руки конкуренти. Однак цього року він не спровадив до Неаполя жодного ревматика.

— Бачте, не послав! Чи це не підозріло?

— Не дуже, бо ще один випадок — і подібна стаття могла б завдати більше збитків, ніж його заробітки на цьому ділі. Зрештою, це був досить скромний бізнес.

— А тепер я запропоную таку гру, — сказав Барт. — Вона буде називатися «Як таємничо загинути в Неаполі?». Тобто, які риси для цього треба мати. Ви мені допоможете. Згодні?

— Залюбки. Список включає стать, вік, статуру, недуги, матеріальні статки та дещо інше, про що я постараюся згадати. Отож треба бути чоловіком десь так років під п’ятдесят, вище середнього зросту, огрядної чи атлетичної статури, нежонатим або вдівцем, принаймні в Неаполі — самотнім. З огляду на випадок Шіммельрайтера треба визнати, що заможність — умова не обов’язкова. Натомість потрібно зовсім чи майже зовсім не знати італійської мови.

— Жодна з жертв не розмовляла по-італійськи вільно?

— Жодна. Переходжу до специфічних рис. Щоб загинути, потрібно не хворіти на діабет.

— Що?..

— Жодна особа з нашої серії не була діабетиком. Натомість серед спроваджених Стеллою до Неаполя ревматиків, які повернулися додому живими, їх було п’ятеро.

— Як же це пояснювали ваші фахівці?

— Навіть не знаю, що вам відповісти. Казали щось про перетворення матерії, про ацетонові тільця, які можуть бути антидотом. Щоправда інші, може, й не такі дуже вчені, а просто чесніші (це лиш моє припущення) заперечували. Ацетонові тільця з’являються лише в такому організмі, якому дуже бракує інсуліну,