Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

і справді ще був живий?.. Я ж могла якось допомогти йому...

Жінка заридала знову.

— Анно, чи маєш ти бодай найменше поняття, про що покійний хотів з тобою поговорити? — урвав її плач комісар.

Актриса заперечно хитнула головою.

— Гадки не маю... Але я боюсь. Боюсь найперше того, що мене знайдуть і звинуватять у причетності до вбивства. Я не хочу до в’язниці. В мене все йшло так добре тут! Нові люди, нові ролі, нове місто!..

У двері кімнати постукали, і всередину зайшла Хільда, одягнена, як для виходу.

— Куди ти зібралася? — злякано запитала Анна.

— Мені час. Лишу вас удвох.

— Ні, не йди!

— Анно, але ж...

— Не йди, — повторила жінка, — ти мені потрібна!

— Справді, не йдіть, — підводячись, сказав комісар, — інакше мені не буде на кого її залишити.

— Ви зупинилися десь? — запитала в нього Хільда.

— Так... Маю резервацію в готелі.

— Адаме, — мовила Анна, шукаючи вологим поглядом його очі, — ти допоможеш мені?

Вістович кивнув.

— Зроблю все, що зможу... Моє шанування, — додав він, ідучи до виходу, — не проводжайте.

Вийшовши знову на вулицю, Вістович з подивом помітив, що на місто вже почали опускатися сутінки. А була ж заледве четверта. «Бісова осінь», — подумав він і подався туди, де, на його думку, мав би знаходитися центр міста. Слід було шукати ночівлю, але найперше — добру вечерю, бо шлунок вже про себе нагадував голодним бурчанням. Завернувши в першу-ліпшу кнайпу, комісар сів за вільний столик. Підійшов кельнер, і Вістович замовив картопляний салат зі шніцелем, а також попросив принести йому сьогоднішні газети. Таким чином, доки готувалася його вечеря, він міг із користю витратити час. У місцевій «Spandau Zeitung» ані словом не згадувалося про вбивство комісара Кріпо, зате дві берлінські газети присвятили цьому випадку цілу шпальту. Журналісти висували різні версії: припускали, що поліцейському могли помститися злочинці, яких він колись віддав під суд, що в помешкання проник злодій, якого той намагався затримати, а також, що Лютке був п’яний і ненароком перевернув гасову лампу, потім зомлів і задихнувся. Остання версія видалася Вістовичу найоригінальнішою і, попри втому, добряче його розвеселила. Повідомлялося також, що покійний комісар і сам розслідував убивство знаного банкіра Штефана Дрезена, якого знайшли мертвим посеред парку Фрідріхсгайн наприкінці жовтня. «Чи пов’язана загибель пана Лютке з цією справою? — запитував наостанок журналіст Франк Більмер. — У Кріпо мовчать, ніяк не коментуючи смерть колеги, посилаючись на таємницю слідства. Звісно, поліція має на це право. Але свої права має й громадськість. Наприклад, знати, що Берлін стає чи не найнебезпечнішим з усіх німецьких міст!» На щастя, ніде не згадувалося про Анну. Втім, це не означало, що про її візит до помешкання вбитого не стало відомо поліції... Якщо так, то допомогти їй буде вкрай важко. З іншого боку, якби слідчі про це довідались, тоді принаймні допитали б її. Так зробив би сам Вістович. Правда, невідомо, які там методи в берлінському Кріпо...

Нарешті принесли замовлення, і комісар, з насолодою вдихнувши аромат щойно приготованого шніцеля, на мить забув про все на світі, крім власного вовчого голоду. Коли розраховувався, обережно запитав кельнера, чи є тут поблизу який-небудь недорогий готель або, можливо, хтось із місцевих здає кімнату. Той задумливо почухав потилицю.

— Краще я покличу господаря кнайпи, — врешті промовив офіціант, — він, без сумніву, знає краще за мене.

— Якщо ваша ласка, — погодився Вістович.

Через кілька хвилин до нього підійшов невисокий бородань у розстебнутому жилеті, з-під якого вибивалася засмальцьована сорочка.

— Я відразу зрозумів, що вам знадобиться житло, — замість привітання сказав господар і всівся навпроти.

— Он як? — здивувався комісар. — І чим же я себе виказав?

— Все просто, — засміявся бородань, — у вас під столом валіза.

— Тоді звідки ви знаєте, що я приїхав, а не від’їжджаю?

— Ті, що від’їжджають, не читають з таким інтересом тутешню пресу. Вона нудна до смерті.

— Що ж, маєте рацію, добродію. Мені справді знадобиться житло на два-три дні, — сказав комісар.

— Думаю, надовше, — впевнено заявив господар.

— Що, даруйте?

— Я кажу, найпевніше, ви лишитеся в нас на триваліший час.

— З якого дива?

— Не знаю, але вас зацікавило оголошення, що висить біля шинквасу. В ньому йдеться про те, що за два тижні зміниться розклад руху поїздів між Берліном і Шпандау. Схоже, ви це вирішили запам’ятати... Принаймні довго його вивчали.

Вістович здивовано замовк і пильно вдивився у свого співрозмовника.

— Не подумайте, що я лізу не в свої справи, — примирливо сказав той, — просто річ у тому, що винайняти житло на довший термін буде вигідніше, ніж переїжджати з місця на місце. Ми могли б домовитися.

— Домовитися з ким?

— Зі мною, звісна річ.

— Отже, ви здаєте кімнату?

— Так, інакше не теревенив би тут з вами... Додатково можу запропонувати знижки на обіди в цій кнайпі.

— Звучить заманливо, — усміхнувся комісар, якому справді засмакував тутешній шніцель.

— То як? Домовилися?

— Не бачу причин відмовлятись, якщо візьмете помірну плату.

— Більш ніж помірну, обіцяю. До того ж вам дістанеться ціле помешкання, оскільки крім вас там і так ніхто не житиме, — сказав господар і подав співрозмовнику руку. — Мене звати Макс Баум.

— Адам Вістович, — представився комісар у відповідь.

 — Ві-сто-вич, — ледве повторив той, — звідки ви?

— З Лемберга.

— Це в Австрії?

— Так, в Ґаліції.

— Що ж, почекайте хвилинку, я візьму пальто й одразу підемо. Тут недалеко.

Вістович кивнув. «Хоч у чомусь сьогодні поталанило», — подумав він. За чверть години Макс віддав йому ключі від старого, але все ще придатного для життя присадкуватого будинку, що верандою виходив на той самий парк, через який комісар ішов сьогодні до Анни. Взявши, як і було домовлено, невелику платню на тиждень вперед, Баум побажав гарного вечора й пішов назад до своєї кнайпи. Вістович з приємністю простягнувся на старому скрипучому ліжку і, накрившись облізлим коцом, одразу міцно заснув.

Вранці наступного дня прокинувся від собачого холоду Звечора слід було запалити п’єц, але він надто стомився з дороги. Чоловік пішов на кухню, вмився крижаною водою з крана й запалив гасовий примус, на якому вже стояв незграбний чайник з водою. Якщо чаю тут