Читати книгу - "Загублений світ"

місця, схопив Саммерлі за барки і задер йому підборіддя догори. — Ну, сер, — крикнув він хрипким від хвилювання голосом, — тепер ви переконалися, що на плато є тваринний світ?

Я вже говорив про густі торочки зелені, що облямовувала краї кам’яної гряди. Отож, з цих заростей раптом з’явилася якась чорна блискуча істота. Вона повільно підповзла до урвища, звісилася з нього, і тут ми роздивилися, що це величезна змія з плоскою, схожою на лопату головою. З хвилину вона гойдалася над урвищем, вилискуючи на сонці своїми гладкими, наче відполірованими кільцями, потім повільно подалася назад і зникла в кущах.

Це видовище так захопило Саммерлі, що спочатку він навіть не намагався вирватися з обіймів Челленджера, але потім опам’ятався і, відіпхнувши від себе свого колегу, знову набрав гідного вигляду.

— Професоре Челленджере, — сказав він, — я був би дуже радий, якби ви знайшли який-небудь інший спосіб привертати увагу до своїх слів, замість того щоб задирати мені голову догори. Таку вільність не виправдує навіть поява досить звичайного пітона.

— А все-таки на плато є життя! — тріумфально викрикнув його колега. — І тепер, коли ця теза дістала настільки наочні підтвердження, що заперечувати її не будуть навіть найбільш упереджені і зовсім безмозкі, я пропоную негайно залишити стоянку і рушити в західному напрямку на пошуки того місця, звідки можна буде зробити підйом.

Підніжжя хребта було кам’янисте, нерівне, так що ми посувалися вперед повільно і на превелику силу. Але несподівана знахідка побадьорила нас: ми наткнулися на сліди чиєїсь давньої стоянки. Серед каменів валялися кілька бляшанок з-під чиказьких м’ясних консервів, зламаний ніж до них, пляшка з етикеткою «Коньяк» і багато іншого звичайного в таких випадках дріб’язку. Зім’ята рвана газета виявилася «Чиказьким демократом», але від якого вона була числа, знайти нам не вдалося.

— Не моє, — сказав Челленджер. — Це, мабуть, Мепл-Уайт залишив.

Лорд Джон уважно розглядав стовбур високої деревоподібної папороті, в тіні якого була розбита стоянка.

— Гляньте-но, — сказав він. — По-моєму, це щось на кшталт вказівного стовпа.

До дерева, гострим кінцем на захід, була прибита тріска.

— Цілком правильно! — вигукнув Челленджер. — Так і має бути! Наш попередник розумів, що шлях, який він мав пройти, пов’язаний з небезпеками, і залишив цю віху на той випадок, якщо його розшукуватимуть. Почекайте, можливо, нам трапляться й які-небудь інші сліди.

Він сказав правду, але яке несподіване і страшне було те, що ми побачили! Біля самого підніжжя хребта тяглися високі зарості бамбука, такі ж самі, як ті, крізь які нам доводилося продиратися на початку нашої подорожі. Стебла його сягали часом двадцяти футів, а гострі міцні верхівки стирчали вгору, наче коли. Ми йшли уздовж цих заростей і раптом помітили, що там зблиснуло щось біле. Я просунув голову між стеблами і побачив череп. За декілька кроків від нього, ближче до краю, лежав і весь кістяк.

Індіанці швидко розчистили ножами це місце, і трагедія, що тут розігралася, постала перед нами в усіх подробицях. Від одягу загиблого залишилося саме лахміття, але черевики на голих кістках збереглися цілими і по них можна було судити, що колишній їхній власник — європеєць. Серед кісток лежали золотий годинник нью-йоркської фірми «Гудзон» і перо на ланцюжку. Тут же валявся срібний портсигар з вигравіруваним на кришці написом: «Дж. К. від А. Е. С». Портсигар не встиг потемніти, отже нещасний випадок стався не дуже давно.

— Хто ж це? — запитав лорд Джон. — От бідолаха! Жодної цілої кісточки не залишилося!

— І бамбук стирчить крізь ребра, — сказав Саммерлі. — Правда, він росте надзвичайно швидко, але все-таки важко припустити, що стебла могли витягнутися до двадцяти футів за той час, поки кістяк лежить тут.

— Що стосується особистості загиблого, — сказав Челленджер, — то щодо цього в мене немає жодних сумнівів. До того, як приєднатися до вас у гасієнді, я навів точні довідки про Мепл-Уайта. У Парі про нього нічого не знали. На щастя, мене навів на слід один малюнок з його альбому. Пам’ятаєте сніданок у Росаріо в якогось священика? Отож цього священика мені вдалося розшукати, і хоч він виявився великим сперечальником і страшенно образився, коли я почав йому доводити, що релігійні вірування не встоять перед розкладницькою дією сучасної науки, все-таки наша бесіда не була марною. Мепл-Уайт приїжджав у Росаріо чотири роки тому, тобто за два роки до смерті. Він був не сам, з ним подорожував його друг, американець на ім’я Джеймс Колвер, який на берег не сходив і зі священиком не бачився. Тому ми можемо не сумніватися, що перед нами останки цього самого Джеймса Колвера.

— Ще менше сумнівів викликають у мене обставини його загибелі, — сказав лорд Джон. — Він упав зі скелі або ж був скинутий звідти і напоровся на бамбук. Інакше ніяк не поясниш переламані кістки. Та й бамбук не міг би так швидко прорости крізь його тіло.

Ми мовчки дивилися на останки, що лежали перед нами, вдумуючись у значення того, що сказав лорд Джон Рокстон. Виступ скелі тяжким молотом нависав над бамбуковою хащею. Американець звалився звідти. Але, чи сам він звалився? Чи дійсно це був нещасний випадок? А може… І чимось лиховісним і страшним повіяло на нас при думці про цю Невідому країну.

Не перериваючи мовчанки, ми рушили далі вздовж кам’яної стіни, такої ж стрімкої і гладкої, як ті безкраї крижані поля Антарктики, які, якщо вірити описам, простягаються від обрію до обрію, високо здіймаючись над щоглами суден, що загубилися серед них. Протягом перших п’яти миль ми не побачили жодної ущелини, навіть жодної тріщини в цій гряді скель. Але раптом перед нами блиснув промінь надії. У невеликій заглибині, куди не могли потрапити струмені дощу, була намальована крейдою стріла, що вказувала, як і раніше, на захід.

— Знову Мепл-Уайт, — сказав професор Челленджер. — Він, мабуть, передчував, що по його слідах підуть люди, гідні всілякої турботи.

— Виходить, у нього була при собі крейда?

— Аякже! У його дорожньому мішку була ціла шухляда з пастельними олівцями. Пам’ятаю, я звернув увагу, що від білого олівця залишився один недогризок.

— Досить переконливий доказ, — сказав Саммерлі. — Що ж, дотримаємось його вказівок і підемо далі, на захід.

Ми пройшли ще п’ять миль і знову побачили білу стрілу на скелі. У цьому місці в кам’яній стіні з’явилася перша вузька ущелина. В ущелині знову була намальована стріла, але цього разу вона вказувала кудись вгору.

Якою урочистістю дихало це місце! Гігантські скелі, клаптик блакитного неба над ними і густа пітьма, тому що світло майже не проникало