Читати книгу - "Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі"

Майкл Вентон-Вікс посідав дуже високе місце в маленькому, але ретельно складеному списку людей, які дуже не подобалися Річардові.

А не подобався він тому, що Річардові здавалася дуже огидною думка про те, що хтось настільки привілейований може водночас так жаліти себе через те, що світ не розуміє проблеми привілейованих людей. Майкл, у свою чергу, не любив Річарда з тієї простої причини, що Річард не любив його та не робив з цього секрету.

Майкл повільно та сумно озирнувся в коридор, з якого заходила С'юзан. Побачивши Річарда, вона зупинилася. Вона поклала сумочку, розмотала свій шарф, розстібнула пальто, зняла його, вручила Майклові, підійшла до Річарда та дала йому ляпаса.

— Я чекала на це весь вечір, — люто сказала вона. — І навіть не пробуй удавати, ніби тримаєш лівою рукою за спиною букет квітів, який забув принести. Цим трюком ти вже користався раніше, — вона розвернулася та пішла.

— Цього разу я забув коробку шоколадних цукерок, — похмуро сказав Річард, простягаючи їй вслід пусту руку. — Я проліз усю зовнішню стіну, і лише тоді згадав про них. Ох і дурнем я почувався, коли в кімнату потрапив.

— Це не смішно, — сказала С'юзан.

Вона стрімко пішла на кухню, і звідти почулися такі звуки, ніби вона голими руками молола каву. Як для людини, яка завжди виглядала такою охайною та милою, вона мала пекельний темперамент.

— Це правда, — сказав Річард, абсолютно ігноруючи Майкла. — Я мало не вбився.

— Я на це не куплюсь, — відповіла з кухні С'юзан. — Якщо хочеш, щоб у тебе встромилося щось велике та гостре, іди сюди та пожартуй тут.

— Напевно, зараз уже безглуздо просити вибачення? — гукнув Річард.

— Ще б пак, — сказала С'юзан, примчавшись з кухні. Вона дивилася на нього палкими очима та навіть ногою тупнула.

— Що з тобою робити, Річарде? — сказала вона. — Ти, напевно, знову збираєшся сказати, що забув. Як тобі стає нахабства мати дві руки, дві ноги та голову, удаючи нормальну людину? За таку поведінку навіть нападу амебної дизентерії стало б соромно. Б'юсь об заклад, що навіть найнижча форма дизентерійної амеби коли-не-коли приходить до своєї дівчини, щоб швиденько прогулятися навколо шлунку. Сподіваюся, що в тебе був паскудний вечір.

— Так, — сказав Річард. — Тобі б таке не сподобалося. Там у ванній кімнаті стояв кінь, а ти ж сама знаєш, як тобі таке не подобається.

— Ох, Майкле, — не стовбич там, — різко сказала С'юзан. Дуже дякую тобі за вечерю та за концерт, ти був такий милий і мені дуже сподобалося слухати весь вечір про твої проблеми, бо це відволікло мене від власних. Але на мою думку буде краще, якщо я просто знайду твою книгу і ти підеш. Зараз мені потрібно буде багато стрибати та розлючено кричати, а я знаю, як це погано вражає твою делікатну натуру.

Вона взяла в нього своє пальто та повісила його. Доки він тримав його, здавалося, що він повністю віддався цій справі та не помічає нічого навколо. А без пальта він тепер здавався дещо розгубленим, наче голим, і був змушений повернутися до життя. Важкий погляд його великих очей знову зупинився на Річарді.

— Річарде, — сказав він, — я… Читав твою статтю в… «Фетомі». Про музику та…

— Фрактальні ландшафти, — коротко сказав Річард.

Він не хотів розмовляти з Майклом, і тим більше не хотів бути втягнутим у розмову про клятий Майклів журнал. Точніше, про журнал, що колись був Майклів. Саме в цей аспект розмови Річардові не хотілося бути втягнутим.

— Гм, так. Це, звісно, дуже цікаво, — казав Майкл властивим йому оксамитовим, надто згладженим голосом. — Форми гір, форми дерев, і все інше. Рецикльовані водорості.

— Рекурсивні алгоритми.

— Так, авжеж. Дуже цікаво. Але неправильно, зовсім неправильно. Я маю на увазі для журналу. Це ж, врешті-решт, мистецьке видання. Я, звісно, ніколи б не дозволив таке. Росс усе споганив. Повністю. Йому треба піти. Він має піти. Він позбавлений чутливості, він крадій.

— Він не крадій, Середо, це повна нісенітниця, — різко сказав Річард, раптом взявши участь у тому, в чому вирішив участі не брати. — Він аж ніяк не пов'язаний з тим, що тебе вигнали. У цьому винна виключно твоя дурість, і ти…

Почувся різкий вдих.

— Річарде, — сказав Майкл дуже м'яким і тихим голосом. Сперечатися з ним було все одно як заплутатися в парашутному шовку. — Мені здається, що ти не розумієш, наскільки важливо…

— Майкле, — лагідно, але твердо сказала С'юзан, тримаючи відкриті двері.

Майкл Вентон-Вікс слабко кивнув і наче здувся.

— Твоя книга, — додала С'юзан, простягаючи йому маленький том про церковну архітектуру Кента.

Він взяв книгу, пробурмотів щось на кшталт подяки, озирнувся навколо, неначе раптом збагнув щось дивне, потім взяв себе в руки, кивнув на прощання та вийшов.

Лише раптово розслабившись, Річард збагнув, яким він був напруженим до того, як пішов Майкл. Його завжди обурювала приязнь, яку С'юзан мала до Майкла, і яку вона завжди намагалася приховати своїм грубим ставленням до нього. Можливо, саме в цьому й була причина.

— С'юзан, що я можу сказати?.. — затинаючись, почав він.

— Для початку ти міг би сказати хоча б «Ой». Ти навіть цього мене не удостоїв, коли я тебе вдарила, а я вважала, що била сильно. Боже, як тут холодно. Чому вікно відчинене?

Вона пішла закривати вікно.

— Я ж казав тобі. Я в нього заліз, — сказав Річард.

Він сказав це таким голосом, ніби очікував, що вона після цього здивовано обернеться до нього.

— Чесно, — сказав він. — Як у тій рекламі з шоколадом, тільки коробку з цукерками забув… — він боязко знизав плечима.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Що в дідька на тебе найшло? — сказала вона. Вона висунула голову з вікна та подивилася вниз. — Ти міг убитися, — сказала вона, знову повернувшись до нього.

— Ну-у… так, — сказав він. — Просто це здавалося єдиним способом… не знаю, — він опанував себе. — Адже ти забрала в мене ключ.

— Так. Бо мені остогидло, що ти приходиш до мене й береш у мене продукти, замість того, щоб самому в магазин сходити. Річарде, ти справді заліз по цій стіні?

— Ну, я хотів бути тут, коли ти повернешся.

Вона спантеличено хитала головою.

— Було б набагато краще, якби ти був тут, коли я виходила. Це тому на тобі цей брудний старий одяг?

— Так. Ти ж не думаєш, що я був так вдягнений у Коледжі святого Седда?

— Я вже не знаю, що ти вважаєш розумною поведінкою.

Вона зітхнула та понишпорила в маленькій шухляді.

— Тримай, — сказала вона, — якщо це може тобі життя врятувати, —