Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

утратам і вигнанню.

Хтось врíзав нові замки

в двері тих будинків,

хтось наглухо зачинив усі вікна,

і тепер птахи боляче б’ються об скло,

намагаючись залетіти до дитячих кімнат.

+

З пам’яттю завжди так,

вона ніби тепла дощова вода,

зібрана в глеки й пляшки —

нікуди не зникає,

але поступово й невідворотно,

непомітно й печально

втрачає

своє

тепло.

III

Коли відновиться рух

на віддалених ділянках,

поєднуючи між собою біженців, які ховались

усі ці місяці в чорних портових норах,

коли відійде ця затяжна зима,

з усіма її застудами і хрипкою говіркою

вуличних співаків,

я теж стоятиму на привокзальній, з кулаками

в кишенях,

видихаючи рване повітря березня,

з тими, хто вцілів і вижив, хто всі ці дні

 відстоював право наших кварталів на свободу і легкість,

разом із тими, хто вперто переховувався, не даючись до рук,

хто на власній шкірі відчув вогонь та свинець,

які падали уночі

замість зимових дощів.

+

Саме тоді, саме тоді в сутінках з’явиться потяг,

на який ми так довго чекали,

саме тоді безкінечна кількість вагонів почне прибувати

на головний вокзал міста, яке ці подорожні колись залишили.

І всі, хто хотів повернутись,

обов’язково повернуться.

І їм нікуди не подітись від тих міст,

з яких їх виносило

уздовж залізничного полотна.

І ми — всі, хто зібрався тут цього дивного вечора,

коли сонце і місяць літають над нашими

головами, мов літальні апарати,

коли ворони кричать над нами,

ніби футбольні фанати,

ми намагаємось говорити про наші міста,

які ми так легко здали.

+

Тоді вони почнуть зістрибувати на перони й викидати крізь вікна

свої валізи з тисячею наклейок, сміючись та

обіймаючись, передаючи по колу пляшки

з гарячим піратським ромом.

О, кричатимуть, все сталось так, як і мало статись,

все повернулось на свої місця,

і ми знову стоїмо під

найчорнішим із небес,

яке робило нас терплячими й наполегливими.

Ось ми ступаємо знову на солодку землю

станції нашого призначення,

тепло алкоголю обпалює

нам піднебіння,

і, співаючи, ми повертаємось до міста,

яке зовсім не змінилось,

анітрохи не змінилось.

+

Ось лише дихається тут щоразу важче,

так, ніби до повітря хтось додає всі наші розчарування,

і потрібно мати справжнє бажання не задихнутись,

аби далі дихати таким повітрям.

Ось лише не дораховуємось дерев за вікнами, і будинків

на вулицях, і псів на подвір’ях,

наче невидимі снайпери вибивали найбільш гарячі

серця наших нескорених міст —

серця дерев, псів та будинків.

Хтось довго й послідовно все тут випалював,

вибивав стару цегляну кладку, як вибивають

зуби у вуличній бійці,

перетворював наші міста на темні

металеві коробки, напхані битим склом і

старими газетами.

Хтось вводив до наших міст чорну армію страху,

підтягував на запасні колії

вагони, вантажені безнадією.

+

Ей ви, всі, хто зібрався тут цього вечора,

коли так легко згадуються імена тих,

кого ми не змогли захистити,

коли такою темною кров’ю повняться

дерева, які вистояли всю цю навалу і весь цей вогонь.

Тому що ми говоримо про міста,

які давали нам право голосу,

ми говоримо про те, що ніхто наразі нас цього права

не позбавляв, і потрібно виговорювати все,

що ми пам’ятаємо.

Голос триматиме нас разом

цієї довгої осені,

голос даватиме сили нашим горлянкам,

котрі й без того звикли перекрикувати

трамваї та радіостанції.

Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,

що вони зроблять нам, доки ми можемо

почути один одного,

як вони зможуть примусити нас замовкнути,

доки ми самі цього не захочемо?

Їхня злість розрахована на мовчання,

їхні ефіри просто не витримають наших голосів.

Їхній прес розчавлює тих,

хто погоджується під нього лягти.

Але чим вони будуть захищатись,

коли ми всі заговоримо?

На що вони будуть тиснути, коли ми вийдемо

захищати наших вуличних псів?

Як вони пояснять, чому ми

повинні відмовлятись від нашого

голосу?

+