Читати книгу - "Принц Каспіан"

за нами, а збоку, десь ліворуч». Затамувавши дух, усі прислухалися, аж поки не задзвеніло у вухах, і вдивлялися в гущавину, поки не зарябіло в очах. «Краще тримати луки напоготові», – прошепотіла Сьюзан Тиквіку, і той ствердно кивнув. Із луками напоготові всі повільно рушили далі, щохвилини роззираючись навсібіч.

Ліс нібито порідшав, потім перейшов у підлісок, підлісок погустішав, і діти знов опинилися в темному лісі. Саме тут позаду почувся страшний рев і, ламаючи гілля, щось величезне й кошлате налетіло на Люсі. Усе сталося так швидко і несподівано, що ніхто й отямитися не встиг. Так буває, коли близько вдаряє блискавка: яскравий спалах зливається з гуркотом грому, і тому невідомо, чого лякаєшся більше. Не пам’ятаючи себе, Люсі впала, краєм вуха почувши дзенькання тятиви. А коли вона знову прийшла до тями, то побачила страшного сірого ведмедя із лютим вищиром на морді. Ведмідь перегородив усю стежку, а в боці у нього стирчала стріла. То була стріла Тиквіка.

– Що ж, у цьому змаганні ЛМД переміг тебе, Сью! – із силуваною усмішкою промовив Пітер. Пригода вибила із рівноваги навіть і його.

– Я… я стріляла занадто пізно, – визнала та, – побоялася, що то може бути розумний ведмідь.

Насправді Сьюзан була не спроможна вбити не те що розумного ведмедя, а й взагалі жодну живу істоту.

– У тому-то й біда, – погодився Тиквік. – За довгі роки майже всі звірі здичавіли та втратили великий дар мови, і дуже мало залишилося тих, хто цей дар зберегли. Тут відразу й не вгадаєш, а зволікати не можна…

– Бідолашний ведмедик, – зітхнула Сьюзан. – Ви ж не думаєте, що він був…

– Та ні! – заперечив гном. – Ви вже довіртеся моєму досвіду! Погляньте тільки на його морду! А як він гарчав! У нього на морді написано, що не для того кинувся він на маленьку дівчинку, аби в обійми її забрати, а саме для того, аби нею поснідати! До речі, якщо вже зайшло про сніданок: не хотів би засмучувати ваші величності, але запаси в таборі Каспіана вкрай обмежені, а от м’яса – того й зовсім немає, відтак ведмежатина добре пасувала б до столу. Та й не хотілося б залишати таку тушу на поживу хижакам, таким самим, як наш розбійник! Багато часу це не займе, якщо, сподіваюсь, їхні юні величності королі розуміються на білуванні…

– А от нам краще відійти подалі! – Сьюзан потягнула Люсі за рукав. – Це вкрай неприємне видовище!

Люсі здригнулася і кивнула. Дівчатка відійшли за дерева і сіли на галявинці.

– Мені раптом прийшла жахлива думка! – сказала Люсі.

– Яка?

– А подумалось мені, а що як у нашому світі з людьми сталося б те саме, що тут зі звірами? Ззовні люди залишалися б такими, якими й були, а от усередині – стали як звірі, а зрозуміти, хто є хто, – ніяк не зрозумієш… Як же тоді бути?

– Тьху ти! Знайшла час думати про таке! Наче іншого клопоту в нас нема! – Сьюзан до всього підходила практично.

Коли вони повернулися, хлопці та гном уже впоралися: м’яса виявилося стільки, що виникали сумніви, чи зможуть вони забрати з собою хоча б половину. Одначе будь-хто, хто досить довго дотримувався вимушеної яблучної дієти, зрозуміє бажання хлопців прихопити з собою якомога більше. Звичайно, свіжина не та штука, якою приємно набивати кишені, але якщо кожен шматок ретельно обгорнути в свіже лопушиння, то краще й не придумаєш. Саме так мандрівники й вчинили. Надто добре всі розуміли, що подивляться на ці згортки зовсім іншими очима, щойно зголодніють.

Сонце ще не зійшло, діти повільно йшли лісом лише з одним коротеньким привалом – обмити руки. Зі сходом сонця птахи заспівали голосніше, і, хоча в папороті задзижчали хмари мух, що налетіли, мов на м’ясо, йти стало веселіше, а втома від учорашнього веслування потроху відступала. Сонечко припікало, усі познімали шоломи і, простоволосі, рушили зовсім бадьоро.

– Ми хоч туди йдемо? – десь за годину спитав Едмунд.

– Головне не ухилятися ліворуч, – не зупиняючись, пояснив Пітер. – Якщо забрати вправо, то в гіршому випадку вийдемо на Велику річку. У такому разі ми просто згаємо час. А от якщо ліворуч – то навіть не зрозуміло, куди потрапимо…

Усі мовчки подовжували шлях: у тиші було чути лише тупіт ніг та легкий брязкіт кольчуг.

– Ну, й де ж вона, ця Стремінка?! – знову не витримав Едмунд.

– За моїми розрахунками, ми вже повинні були вийти до неї! – зауважив Пітер. – Та робити нічого! Треба рухатися далі.

Обидва помітили, що гном не на жарт стурбований, хоча силкувався не давати взнаки. Тож усі продовжили дорогу, відчуваючи, як із кожним кроком розжарюються та важчають крицеві кольчуги.

– А це що таке?! – раптово вигукнув Пітер.

Несподівано для себе діти опинилися на краю прірви, ще крок – і всі разом полетіли б униз! Обережно вони заглянули за край: по дну розколини із клекотінням ревів потік. На протилежному березі здіймалися прямовисні скелі. Такі скелі могли б потішити найвибагливішого з відчайдушних скелелазів, але геть не наших мандрівників: нікому з них, окрім хіба що Едмунда та, можливо, Тиквіка, ще не доводилося лазити по скелях.

– Це все моя провина, – порушив тяжке мовчання Пітер. – Бо саме я наполягав, аби ми пішли цією дорогою. І ось тепер ми заблукали. Я нічого тут не впізнаю, а цю розколину взагалі бачу вперше в житті!

У відповідь гном лише присвиснув.

– Так я й знала! – вигукнула Сьюзан. – Я весь час відчувала, що ми заблукаємо в цьому звірському лісі! Єдине, що тепер залишається, – повертати назад, шукати іншу дорогу!

– Сьюзан! – обірвала її Люсі. – Це нечесно у ставленні до Пітера. Він-бо хотів як краще!

– А ти не нападай на Сью! – у свою чергу підвищив голос Едмунд. – До того ж вона цілком має рацію!

– Щуки-раки-окунь-йорж! – втрутився Тиквік. – Якщо ми заблукали дорогою сюди, то так само легко можемо заблукати й дорогою назад! І що ж тепер: повертатися до острова і починати все спочатку? Та на це немає часу! Ви що ж гадаєте: стане вам Міраз сидіти-розсиджуватися, доки ми розгулюємо туди-сюди? Він покінчить із Каспіаном ще до того, як ми дістанемося до гирла Великої річки!

– І що ж робити – йти далі? – зовсім розгубилася Люсі.

– Я от не зовсім певен, що Великий король має рацію, стверджуючи, що ми загубилися, – повільно вимовив Тиквік. – Чому б цій річці й не бути Стремінкою?

– Тому що Стремінка ніякою розколиною не біжить! – стримуючи роздратування, відповів Пітер.

– Ваша величність зволить говорити «біжить», тоді як варто було б казати «пробігала»! – заперечив гном. – Не забуваймо, що з того часу, як ваші величності бували в цих місцях, спливли сотні,