Читати книгу - "Остання битва"

я знайду Таша. Як же може бути таке, що мені нема чого робити у хліві? Тисячею смертей готовий я померти, аби узріти Таша.

– Нетямущий дурню, – підвищив голос таркаан Рішда. – Не суди про те, що вище твого розуміння!

Вигляд Емета виражав непохитність.

– Хіба Таш і Аслан не єдино? Чи Круть збрехав нам?

– Єдино-єдино! – замахав лапками Круть.

– Так поклянися ж у цьому, – сказав Емет.

– Як же ви мені набридли, – заскиглив Круть. – Скільки всього на мою бідну голову, а вона й без вас болить! Ну, гаразд, хай так, – клянусь!

– У такому разі, батьку, – повторив Емет, – я рішуче налаштований іти.

– Який дурник! – почав був Рішда, та тут підняли шум гноми.

– Нехай іде! Чому ти його відмовляєш, Смаглолиций? Чому це нарнійцям можна, а твоїм – не можна? Чи там приховано щось таке, що вам протипоказано?

Тіріан і співтовариші змушені були дивилися на таркаана Рішду лише зі спини, тому їм так і не довелося дізнатися, що ж виражало його обличчя, коли він, знизавши плечима, мовив:

– Бути вам свідками, що не я тому виною, коли проллється кров нетямущого юнака. Іди ж, безрозсудний, воля твоя.

Емет, як до цього Рудий, вийшов уперед і опинився на вузькій галявині між палаючим багаттям і темним хлівом. В очах його танцювали вогні, обличчя виявляло гордість, а рука лежала на рукояті ятагана. Що ж, він високо ніс голову, і Джил мало не розплакалася від думки, що на нього може чекати. А єдиноріг прошепотів на вухо королю:

– Гривою Лева присягаюся: особисто мені до серця цей молодий воїн, хай він хоч тричі остраханець! Він заслуговує на значно краще божество, ніж Таш!

– Ох, як хочеться знати, що ж там усередині, – зітхнув Юстас.

Емет відчинив двері і ступив крок у розверстий зів невідомості. Двері він за собою зачинив. Лічені миті – хоча здалося, що набагато довше, – і двері розчахнулися ще раз. Ще мить – і по галявині покотилося тіло в остраханських обладунках; кілька разів перекинувшись, воно лишилося лежати на спині, а двері зачинилися. Капітан кинувся до тіла, нахилився і на мить застиг у подиві. Та одразу ж опанував себе й звернувся до юрби:

– Ось і збулася воля нерозумного юнака. Узрів він Таша, віддяка – смерть. І пересторога іншим.

– Так-так, так-так, – зацокали зуби наляканих звірів. А Тіріан і його друзі, лише мимохідь глянувши на заклякле тіло, переглянулися поміж собою. Й було від чого! Вони перебували набагато ближче до полеглого остраханця, ніж вся юрба по той бік багаття, то вони зразу ж помітили те, що приховано від інших, і те, що приховав таркаан Рішда. Перед ними лежав не Емет. Убитий був старшим і кремезнішим, і до того ж мав вели-и-ику бороду.

– Хо-хо-хо! – зареготав Круть. – Хто ще хоче? Хто сміливий? Якщо нема сміливців, то я оберу сам! Раз – два – три, хто опиниться у хліві? Джміль, бджола та джбан – у хлів іде кабан!! Давай, кабане, виходь! Тягніть його сюди, остраханці. Нехай він дізнається, що таке Таш!

Кабан тяжко підійнявся на ноги, та виходити і не подумав.

– Редька й хрін, – хрокнув він, – самі підходьте! Скуштуйте спершу мої ікла.

Хоробрий звір збирався битися за своє життя. Остраханці з кривими ятаганами вже брали його в обхват, а ніхто й кігтем не поворухнув, аби прийти йому на допомогу. Коли Тіріан побачив це, всередині у нього ніби щось перевернулося. Він більш не вагався:

– Мечі із піхов, – звелів він тихо, – і стріли – на тятиву. За мною!

Здивовані нарнійці не встигли й змигнути оком, як на галявині перед хлівом – наче нізвідки – виросло сім тіней. На чотирьох із них у відсвітах полум’я вигравали кольчуги. Над головою однієї з них блиснуло лезо меча, й погляди опинилися прикуті до неї. Це і був король. І над натовпом вознісся його голос.

– Тут стою я, Тіріан, король і повелитель Нарнії. В ім’я Аслана прийшов я сказати вам, що Таш – це злий демон, Круть – великий зрадник, а віроломні остраханці – загарбники і заслуговують на смерть. На мою сторону, істинні нарнійці! Невже вам не бридко жити під чужою п’ятою, трястися від страху і чекати, поки нові хазяї не знищать вас по одному?

Розділ 11

Що було далі

Зі швидкістю блискавки таркаан Рішда відсахнувся від королівського меча. Досвідчений воїн, він зовсім не був страхополохом і міг би поодинці битися відразу з обома – і королем, і гномом, була б така необхідність, але перед орлом та єдинорогом він визнав за благо відступити. Надто добре знав, як орли вміють завдати удару в обличчя, норовлячи дзьобнути просто в око, засліплюючи змахом широких крил.

До того ж ще від свого батька, що сходився з нарнійцями на полі бою, він чув, що з єдинорогом жарти геть погані, коли нема у тебе довгого списа чи повного сагайдака стріл: бо звір цей, норовом лютий, встаючи дибки, обрушується на тебе з висоти, і тоді нема тобі порятунку – від копит, чи рога, чи зубів його.

Тому таркаан Рішда і метнувся назад до натовпу, закликаючи:

– До мене, воїни тісрока, хай будуть вічні його літа! До мене, віддані жителі Нарнії, доки гнів Ташлана не вразив вас!

Тоді ж відбулися ще дві події. На відміну від таркаана Круть не надто швидко розібрався, звідки саме загрожує небезпека. Сидячи навпочіпки, він досі перебував у задумі, звідки цей клопіт взявся на його голову, як поруч нього опинився Тіріан, вхопив його за шкірку і жбурнув до дверей хліва, крикнувши Поґіну:

– Відчиняй!

Поки Круть котився сторчголов, він почув кинуте навздогін напуття Тіріана:

– Скуштуй-но власного зілля.

І зник у темряві. Однак не встиг Поґін зачинити за ним двері, як зсередини блисконуло блакитнувато-зелене полум’я, земля здригнулася і повітря пронизав моторошно дикий звук, буцімто десь там, усередині, ховався неймовірних розмірів голодний і злий птах.

І полинув загальний стогін:

– Це Ташлан! Порятуйте нас від нього! – І звірі впали долічерева, укриваючи хто носа, а хто дзьоба – хто лапою, а хто крилом. Тому ніхто-ніхто, крім орла Гострозора, – який, як відомо, славиться найгострішими очима серед усіх створінь, що живуть на землі, – не встиг помітити вираз обличчя таркаана Рішди. А виражало воно, як зауважив Гострозір, подив навпіл із переляком, майже таким самим, як і на обличчях інших, хто був біля хліва.

«І це той, хто закликав богів, у яких не вірить сам, – подумав Гострозір. – Що ж сталось би з ним, якби вони справді прийшли?»

Третя – і, на жаль, єдина щаслива – подія за ті фатальні хвилини, була воістину найпрекраснішим, що сталося тієї ночі. Розумні пси, всі як один (а було їх не мало, не багато, а півтора десятка) з