Читати книгу - "Код да Вінчі"

домовився по телефону, що Сайласа впустять до Сен-Сюльпіс; що ж подумає абат, коли з’ясується, що та черниця мертва? А пошкоджена підлога в церкві?

«Я поставив під удар єпископа».

Тупо розглядаючи підлогу, Сайлас розмірковував про своє життя. Зрештою, саме Арінґароса дав Сайласу нове життя… в тому маленькому будиночку парафіяльного священика в Іспанії. Він навчав його, дав йому мету.

— Друже мій, — казав йому Арінґароса, — ти народився альбіносом. Нікому не дозволяй принижувати себе через це. Невже ти не розумієш, що ти народжений особливим? Ти знаєш, що сам Ной був альбіносом?

— Ной з ковчега? — Сайлас ніколи не чув про це.

Арінґароса усміхнувся.

— Так, Ной з ковчега. Був альбіносом. Як і ти, він мав шкіру білу, наче в ангела. Тож не забувай: Ной урятував життя на планеті. Ти народжений для великих речей, Сайласе. Творець звільнив тебе для якоїсь мети. Він потребує твоєї допомоги у здійсненні Його намірів.

Ставши навколішки на дерев’яну підлогу, Сайлас молив прощення. А потім, знявши з себе одяг, потягся за батогом…

Розділ 29

У приміщенні вокзалу все було так, як і в будь-якому вокзалі Європи. Софі глянула вгору на величезне табло відходу поїздів. Прочитала перший рядок:

ЛІЛЛЬ-ЕКСПРЕС — 3:06

— Хотілося б, щоб він від’їздив швидше.

«Ще швидше?» Ленґдон глянув на годинник: 2:59 ночі. Поїзд вирушає за сім хвилин, а в них іще нема квитків.

Софі підштовхнула Ленґдона до касового віконечка і сказала:

— Візьміть нам два квитки, оплатіть своєю кредитною карткою.

— Я думаю, така оплата наведе на слід…

— Саме так.

Ленґдон вирішив не втручатися в задум Софі Неве. Він оплатив два квитки до Лілля своєю карткою Visa і вручив їх Софі.

Але замість того, щоб іти до платформи, Софі взяла Ленґдона під руку і повела його в протилежному напрямку, до бічної зали, проминувши цілодобові кав’ярні, і нарешті вивела через боковий вхід на тиху вулицю на захід від вокзалу.

Де біля входу на них очікувало самотнє таксі.

Водій побачив Софі й посвітив фарами.

Коли таксі рушило від станції із Ленґдоном і Софі на задньому сидінні, Софі витягла щойно придбані квитки на потяг і порвала їх.

Ленґдон зітхнув. «Сімдесят доларів вилетіло в трубу».

Коли таксі виїхало за межі Парижа, Ленґдон відчув, що вони в безпеці.

— Який був сенс, — почав він повільно, — вашому дідові в такий складний спосіб передавати вам ключ і не повідомити, що, власне, він відмикає. Ви впевнені, що на зворотному боці картини нічого не було написано?

— Я обстежила всю поверхню. Це все, що там було. Цей ключ було вклинено ззаду полотна. Я побачила печатку Пріорату і засунула ключа до кишені, а потім ми пішли звідти.

Ленґдон нахмурився, вдивляючись у кінець трикутної ніжки. Там нічого. Повернувши ключа, наблизив його до очей, розглядаючи край голівки. Так само нічого. Підняв до носа.

— Я думаю, ключ недавно чистили… пахне так, ніби його протерто мийним засобом, — Ленґдон повернув ключ, — так, використовували якийсь спиртовий розчин…

Він замовк.

— Що саме?

Він повернув ключ до світла і подивився на гладеньку поверхню широкого рамена хреста. Вона поблискувала так… ніби була волога.

— Ви уважно роздивились ключ перед тим, як поклали його до кишені?

— Не дуже уважно. Я поспішала.

— У вас є з собою чорне світло? — Ленґдон обернувся до неї.

Софі сягнула до кишені і витягла звідти ультрафіолетовий ліхтарик у формі пера. Ленґдон узяв його й посвітив на зворотну поверхню ключа.

Вона яскраво замерехтіла. На ній було щось написано. Поспіхом, але прочитати можна було.

— Гаразд, — усміхнувся Ленґдон, — Думаю, зрозуміло, що означає запах спирту.

Софі спантеличено глянула на пурпурові слова на зворотній поверхні ключа.

Вулиця Аксо, 24.

«Адреса! Дідусь написав адресу!»

— Де це? — спитав Ленґдон.

Софі поняття не мала. Вона знову нахилилася вперед і схвильовано поставила водієві те саме запитання.

Водій замислився на якусь мить і кивнув. Він сказав Софі, що це неподалік від тенісних кортів у західній околиці Парижа. Вона попросила його негайно відвезти їх туди, а потім відкинулась назад і знову стала розглядати ключ, дивуючись, що воно там, на вулиці Аксо, 24.

«Церква? Якийсь штаб Пріорату?»

У її пам’яті знову спливли сцени таємного ритуалу, свідком якого вона стала десять років тому, і вона тяжко зітхнула.

— Роберте, я вам маю багато чого розповісти, — вона зробила паузу, і вони обмінялися поглядами, коли таксі погнало на захід, — але спочатку я б хотіла, щоб ви розповіли мені все, що знаєте про Пріорат Сіону.

Розділ 30

Поки Ленґдон зібрався з думками, таксі, яке везло їх, в’їхало в густий лісопарк — Булонський Ліс — і рушило бруківкою на захід. Ленґдон думав, з чого йому почати. Історія братства нараховувала більше тисячоліття, і то була дивовижна хроніка таємниць, шантажу, зрад і навіть брутальних тортур з наказу одного папи.

— Пріорат Сіону, — почав він, — було засновано в Єрусалимі в 1099 році французьким королем на ім’я Годфруа де Буйон відразу по тому, як він зайняв місто.

Софі кивала, не відводячи від нього очей.

— Король Годфруа нібито володів могутньою таємницею, яку зберігала його родина ще від часів Христа. Боячись, що ця таємниця може бути втрачена з його смертю, він заснував таємне братство, Пріорат Сіону, і доручив йому оберігати таємницю, поступово передаючи її від покоління до покоління. Пріорат довідався про документи, поховані під руїнами Іродового храму в Єрусалимі, побудованого на руїнах Храму Соломона. Ці поховані документи, як вони вірили, доводили істинність таємниці, яку вони поклялися берегти, і були такими вибуховими, що церква не зупиниться ні перед чим, аби заволодіти ними.

Софі здавалася збентеженою.

— Члени Пріорату поклялися, що ці документи треба видобути з-під руїн храму й зберігати вічно, щоб таємниця ніколи не зникла. Для цього вони створили військове правління — групу з дев’яти лицарів, яку назвали орден Бідних лицарів Христа і Соломонового Храму, — Ленґдон зробив паузу, — вони більше відомі як тамплієри.

Софі спантеличено глянула на нього:

— А я думала, що тамплієри з’явилися, щоб захищати Святу землю.

— Поширена помилка. Захист прочан був лише прикриттям, під яким тамплієри виконували свою справжню місію, мета якої полягала в тому, щоб видобути документи з-під руїн храму.

— І вони їх знайшли?

Ленґдон усміхнувся.

— Ніхто не знає напевне, але єдине, на чому сходяться всі вчені, — це те, що лицарі таки щось знайшли під руїнами… і це зробило їх могутніми і заможними настільки, що не могла б змалювати найбагатша уява.

Він зробив для Софі короткий огляд загальновідомої історії про лицарів Храму, пояснивши, що саме робили ті лицарі на Святій землі