Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Коли ж настала весна, рушили вони удвох (брати-князі Данило і Василько. — В.Б.) на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія (сучасний Брест. — В.Б.), [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам — темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город [Дорогичин] місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулись обидва у Володимир [18, с. 392].
Все! Більше Літопис Руський про перемогу князів Данила і Василька над Тевтонським орденом не говорить жодного слова. Проте на другій (393-й) сторінці літописець дуже барвисто описав так зване «Побоїще Батиєве», яке відбулося того ж таки 1237 року за тисячу кілометрів від Галича, у так званій Рязанській і Ростовсько-Суздальській землях.
Професор Леонід Махновець, як усі вкраїнські заангажовані науковці, переконують нас, що те писав галицький (князівський) літописець «коло 1237 року» і довів його «до 1265 чи 1266 року». Звернімо увагу: княжий галицький літописець знав краще про події у Ростовсько-Суздальській землі, ніж у своїй. Він нагадував нам, що у тому ж таки 1237 році «…Ярослав суздальський прийшов і забрав Київ… Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].
Отаку сплітали нісенітницю, і сором не виїдав їм очі.
Москва працювала нахабно, зводячи до касти дурнів навіть розумних українців.
Як бачимо, у Літописі Руськім жодним словом не сказано про перемогу князя Данила Галицького над Тевтонським орденом у 1237 році. А сама перемога подана, як цілковита випадковість. Ото йшов князь Данило з Васильком на ятвягів, не охороняючи своїх земель, аж раптом дізнався під Берестям, що у Дорогочині сидять якісь «крижевники-темпличани, тобто соломоничі» і погромив їх. Ми би й не дізналися, що наші руські (українські) землі захопив Тевтонський орден, та раптом бачимо, що в полон до князя Данила потрапив сам Великий Магістр Тевтонського ордену Бруно. Отак московити писали для українців їхню історію. Читати соромно. Послухаймо, як вони кажуть про свого вигаданого Олександра Невського:
«Озарённая ярким весенним солнцем, весело бежала меж крутых берегов красавица-река Трубеж. Наступал день 13 мая 1220 года. Колокола с утра гудели в церквях затерянного в лесах Переяславля. Горожане праздновали рождение в семье своего князя-защитника Ярослава Всеволодовича и княгини Феодосии второго сына, названного Александром…» [215, с. 2–3].
А ось як московити писали про Чудську так звану битву. Звичайно,вигадану.
«Но вскоре новая беда обрушилась на русский Север. Теперь на Псков и Новгород пошли немецкие рыцари-крестоносцы.
Князь Александр быстро вывел свою рать к Восточному берегу Чудского озера, чтобы здесь дать битву рыцарям. Позиция у скалистого острова Вороний Камень была выбрана очень удачно… Много крестоносцев ушло на дно Чудского озера. Всего было убито четыреста знатных рыцарей (незнатних вони не рахували. — В.Б.), а пятьдесят орденских братьев попало в плен. Простых воинов-кнехтов, павших в бою, оказалось такое множество, что их даже не стали считать…» [215, с. 10–13].
Цікаво, що жодне стародавнє європейське джерело не знає про так звані Невську (1240) та Чудську (1242) битви. Тобто московити «оспівують» свої вигадані перемоги. Брешуть серйозно! А ми мовчки слухаємо…
Звичайно, Леонід Махновець, перекладаючи на українську мову Літопис Руський, був зобов’язаний пояснити, як Тевтонський орден у 1237 році опинився в руському (українському) місті Дорогичині.
Ось його пояснення (зноска 6 на ст. 392):
«Ідеться про орден тевтонців-хрестоносців…; виник в Єрусалимі наприкінці XII ст. Організаційним центром його, як і інших орденів, був єрусалимський храм,.. побудований на місці Соломонового храму Святая святих. У 1237 р. цей орден злився з орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад І Мазовецький віддав їм Дорогичин — древньоруський город, який раніше до Берестія був удільним центром» [18, с. 392].
Із поясненням професора Махновця вимальовується зовсім інша картина. Тільки 3 березня польський князь Конрад І, який напередодні підло захопив дорогичинський уділ, передав його Тевтонському ордену, і Данило Галицький тут же, не чекаючи доброї, сухої погоди, рушив не на ятвягів, а саме на визволення уділу і Дорогичина від тевтонців.
Сучасний історик Ігор Кушко із Вінниці розібрався в цьому питанні набагато краще, ніж «радянські корифеї». Ось як він описує давній матеріал і саму битву Данила Галицького з Тевтонським орденом:
«У 1235 р. папа Григорій IX своєю буллою об’єднав ордени Добжинців і Меченосців з Тевтонським орденом. Саме цього року польський князь Конрад Мазовецький підступом захопив руські землі між ріками Нуром і Західним Бугом та волинське місто Дорогичин. Не маючи змоги утримати ці землі в покорі, в 1237 році Конрад Мазовецький передає ці землі Тевтонському ордену» [166, с. 40].
Тут вінницький історик дещо спрощує ситуацію. Справа в тому, що Конрад Мазовецький захоплював ті землі та передавав їх Тевтонському ордену за вказівкою Папи Римського. А об’єднання трьох орденів в один відбулося заради його посилення та можливості насамперед протистояти Русі (схизматам).
С. Серветник «Битва під Дорогичином»
«Данило Галицький, розуміючи небезпечність появи Тевтонського ордену на своїх землях, починає готуватись до походу проти Тевтонців. Ним був здійснений блискавичний похід на Дорогичин. Цей похід можна вважати класичним з усіх правил військового мистецтва.
На початку весни руські (українські. — В.Б.) війська блискавичним маршем дійшли до Берестя. Звідти він мав йти начебто «на ятвягів». За допомогою цих чуток Данилові вдалося приспати пильність хрестоносців, і він несподівано з’явився під стінами Дорогичина» [166, с. 40].
Ми можемо погоджуватися чи ні з викладом молодим вінницьким істориком Ігорем Кушком намірів нашого князя Данила Галицького. Але маємо чітко зауважити, що то є погляд на події суто українського історика. Він трактує дії та вчинки свого князя як передбачувані і розумні. Не міг молодий князь Данило мовчки спостерігати, як Папа Римський, польський князь Конрад та католицький орден ділять його землю. І саме з проукраїнського погляду, а то є наша національна правда, І. Кушко викладає своє ставлення до них. На боці молодого науковця свідчення історії. Звернімо увагу: польський князь Конрад підло захопив наші землі між Нуром та Західним Бугом і тут же їх передав (3 березня 1237 року), за вказівкою Папи, Тевтонському ордену. А вже у часи повені, тобто ще в березні місяці, князі Данило з Васильком були під Дорогичином, де тримав ставку Великий Магістр ордену Бруно. Блискавична реакція! Хоча у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.
