Читати книгу - "Азазель"

від гри в штос колезького реєстратора Фандоріна?.. Гм, зачекайте. Несолідно якось реєстраторчику в закордонне відрядження їхати.

Він сів за стіл, умочив перо в чорнильницю і почав писати, промовляючи вголос:

— Та-ак.

«Термінова телеграма. Князю Михайлові Олександровичу Корчакову, особисто. Копія генерал-ад'ютанту Лаврентієві Аркадійовичу Мізинову. Ваше високопревосходительство, в інтересах відомої Вам справи, а також на визнання виняткових заслуг прошу поза всякою чергою і без урахування вислуги надати колезькому реєстратору Ерасту Петрову Фандоріну…»

Ех, що буде, те й буде, відразу титулярного. Теж, звичайно, не велика птиця, та все ж.

«… чип титулярного радника. Прошу також тимчасово числити Фандоріна по відомству міністерства закордонних справ на посаді дипломатичного кур'єра першої категорії».

Це щоб на кордоні не затримували, — пояснив Бриллінг. — Так. Число, підпис. До речі, дипломатичну пошту ви по дорозі, дійсно, розвезете — в Берлін, Відень, Париж. Для конспірації, щоб не викликати зайвих підозр. Заперечень нема? — Очі Івана Францовича задьористо блиснули.

— Аж ніяк, — пролепетав Ераст Петрович, не встигаючи думкою за подіями.

— А з Парижа, вже інкогніто, переїдете до Лондона. Як пак готель називається?

— «Уїнтер квін», «Зимова королева».

Розділ десятий,

У ЯКОМУ ФІГУРУЄ СИНІЙ ПОРТФЕЛЬ

28 червня за західним стилем, а за російським 16-го, надвечір, перед готелем «Уїнтер квін», що на Ґрей-стріт, зупинилася наймана карета. Кучер у циліндрі та білих рукавичках зіскочив з передка, відкинув приступку і з поклоном відчинив чорні лакові дверцята з написом

«DUNSTER&DUNSTER.

Since 1848.

London Regal Tours»[25].

Спершу із дверцят показався сап'яновий дорожній чобіт, обкований срібними цвяшками, а потім на тротуар зграбно зістрибнув квітучий юний джентльмен із пишними вусами, що дивно не личили його свіжій фізіономії, в тірольському капелюсі з пір'їною й широкому альпійському плащі. Молодик озирнувся туди й сюди, побачив тиху, непримітну вуличку і з хвилюванням втупився очима в будівлю готелю. Це був досить непоказний чотириповерховий особняк у георгіанському стилі, що явно пам'ятав і кращі часи.

Трохи почекавши, джентльмен промовив:

— Ех, будь що буде.

Після цієї загадкової фрази він піднявся сходами й увійшов до вестибюля.

Буквально наступної секунди з пабу, розташованого напроти, вийшов хтось у чорнім плащі й, насунувши на самісінькі очі високого картуза з блискучим козирком, почав походжати повз двері готелю.

Однак ця істотна обставина лишилася поза увагою прибульця, котрий уже був біля стойки, розглядаючи тьмяний портрет якоїсь середньовічної дами в пишному жабо — певно, тієї самої «Зимової королеви». Портьє, що дрімав за стойкою, доволі байдуже привітав іноземця, але, побачивши, як той дає бою, що всього лиш підніс саквояж, цілого шилінга, поздоровкався ще раз, набагато привітніше, причому тепер назвавши приїжджого не просто sir, a your honour[26].

Молодик запитав, чи є вільні місця, вибрав найліпший номер, з гарячою водою та газетами, і записався в книзі постояльців Еразмусом фон Дерном із Гельсінґфорса. Після цього портьє ні за що ні про що отримав півсоверена і почав називати божевільного чужоземця your lordship[27].

Тим часом «пан фон Дорн» перебував у неабияких сумнівах. Важко було собі уявити, щоб чарівна Амалія Казимирівна зупинилася в цьому третьорядному готелі. Щось тут було явно не так.

У розгубленості він запитав навіть у зігнутого від запопадливості портьє, чи нема в Лондоні іншого готелю з такою ж назвою, і отримав клятвене запевнення, що не тільки нема, а ніколи й не було, якщо не брати до уваги тієї «Уїнтер квін», котра стояла на цьому ж самому місці та згоріла дотла понад сто років тому.

Невже все марно — і двадцятиденна мандрівка через Європу кружним шляхом, і приклеєні вуса, і розкішний екіпаж, найнятий на вокзалі Ватерлоо замість звичайного кеба, і, зрештою, даремно потрачений півсоверен?

Ну вже ж бакшиш ти мені, голубчику, відпрацюєш, подумав Ераст Петрович (будемо називати його так, незважаючи на інкогніто).

— А скажіть-но, шановний, чи не зупинялася тут одна особа, така собі міс Ольсен? — із фальшивою недбалістю запитав він, спираючись на стойку.

Відповідь, хоч і цілком очікувана, примусила серце Фандоріна тоскно стиснутися:

— Ні, мілорде, леді з таким ім'ям у нас не живе і не жила.

Прочитавши в очах постояльця сум'яття, портьє витримав ефектну паузу і цнотливо повідомив:

— Однак згадане вашою світлістю ім'я мені не зовсім незнайоме.

Ераст Петрович похитнувся й вивудив із кишені ще одного золотого.

— Говоріть.

Портьє нахилився вперед і, обдавши запахом дешевої кельнської води, шепнув:

— На ім'я цієї особи до нас надходить пошта. Щовечора о десятій приходить такий собі містер Мор-бід, на вигляд слуга чи дворецький, і забирає листи.

— Велетенського зросту, з великими світлими бакенбардами й таке враження, що ніколи в житті не всміхався? — швидко запитав Ераст Петрович.

— Так, мілорде, це він.

— І часто приходять листи?

— Часто, мілорде, майже щодня, а буває, що й не один. Сьогодні, приміром, — портьє багатозначно озирнувся на шафу з поличками, — так цілих три.

Натяк був зрозумілим.

— Я поглянув би на конверти — просто так, із цікавості, — зауважив Фандорін, постукуючи по стойці черговим півсоверсном.

Очі портьє запалали гарячковим блиском: творилося щось неймовірне, незбагненне, але надзвичайно приємне.

— Взагалі-то це якнайсуворіше заборонено, мілорде, але… Якщо тільки поглянути на конверти…

Ераст Петрович жадібно схопив листи, але його чекало розчарування — конверти були без зворотної адреси. Здається, третього золотого було витрачено даремно. Шеф, щоправда, санкціонував будь-які витрати «в межах розумного та в інтересах справи»… А що там на штемпелях?

Штемпелі змусили Фандоріна замислитись: один лист був із Штутгарта, інший із Вашингтона, а третій аж із Ріо-де-Жанейро. Одначе!

— І давно міс Ольсен отримує тут кореспонденцію? — запитав Ераст Петрович, по думки вираховуючи, скільки часу пливуть листи через океан. І ще ж треба було в Бразилію тутешню адресу повідомити! Виходило якось дивно. Адже Біжецька могла прибути до Англії не раніше трьох тижнів тому.

Відповідь була несподіваною:

— Давно, мілорде. Коли я почав тут служити — а це чотири роки тому, — листи вже приходили.

— Як же це?! Ви не плутаєте?

— Запевняю вас, мілорде. Щоправда, містер Мор-бід служить у міс Ольсен недавно, мабуть, з початку літа. В усякому разі до нього за кореспонденцією приходив містер Мебіус, а ще раніше містер… м-м, вибачте, забув, як його звали. Такий був непоказний джентльмен і теж не із балакучих.

Страшенно хотілося зазирнути в конверти. Ераст Петрович запитливо подивився на інформатора. Можливо, і не встоїть. Однак