Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

жінка, яка якнайбільше схожа на мене. Отже, це… От блін. На кого я схожа? Хоч би що сказала, це все одно маячня. Так, він любить сильних жінок, дотепних. Тому скажу… Біллі Пайпер.

— Ти цілковита її протилежність, — заперечила Ніна. — За винятком того, що ви обидві блондинки.

— Ну це не Біллі Пайпер, — роздумувала Фло. — Це… вона уважно зазирнула до папірця, — Господи, й гадки не маю, хто це. Джин, як це вимовити, Морроу? Клер?

— Сама ніколи про неї не чула. Вона акторка театру, Томе?

— Тут праворуч, — перервала Фло, на повороті нас хитнуло, як на гойдалці.

— Жанна Моро, — пояснив Том. — Французька акторка. Грала у фільмі Трюффо «Жуль і Джим», здається, я не помиляюся. Проте не знав, що вона улюблена Джеймсова акторка.

— Не знаю, чи її можна назвати знаменитістю, — бурчала Клер, поки нас гойдало на горбатому мосту, потім знову пришвидшилася. Нудота знову-таки дала про себе знати. — Наступне запитання.

— Яка у Джеймса улюблена марка дизайнерського одягу?

Улюблена марка дизайнерського одягу? Джеймс, якого знала я, сміявся б із будь-якого варіанта. Я думала, може, це каверзне питання, на яке Клер заявить, мовляв, «Оксфам».

Клер тарабанила пальцями по керму, роздумуючи.

— Вагаюся між Александр МакКвін, — нарешті почулося від Клер, — та Ком де Гарсон. Але… обираю МакКвін. Через те, що він переважно одягається в МакКвін.

Трясця б вас побила.

— Правильно, — підтвердила Фло. — Відповідь, власне, така: якщо говорити про людей, яких я вважаю справді крутими — це Вів’єн Вествуд. Але якщо йдеться про дизайнерів, одяг яких ношу, тоді МакКвін. Тому, гадаю, можемо зарахувати. Питання четверте. Тілесне, — Фло засміялася. — Яку частину тіла Джеймс випадково відтяв у десятирічному віці на уроці праці?

— Шкіру на кулаці, — миттю випалила Клер у відповідь. — У нього й досі там шрам.

Щосили стулила повіки. Як же чудово я пам’ятаю цей шрам. Біле коло на кісточці маленького пальця і довга срібна лінія, що тяглася до внутрішньої частини зап’ястка, така бліда на тлі його засмаги. Я пам’ятаю, як виціловувала її, цілувала передпліччя, м’який згин ліктя. Джеймс лежав, завмерши, і тремтів, ледь стримувався від сміху, поки мої губи пестили його боязку до лоскоту м’яку шкіру рук.

— Так! — раділа Фло. — Чудова робота. Вищий рівень. Три з половиною бали в обох команд. Отже, вирішальне запитання. Якщо Клер дає відповідь, перемога в неї в кишені, а вам дістануться штаненята. Барабанний дріб, будь ласка. У якому віці Джеймс втратив невинність?

Нудота підкотила до горла, я розплющила очі.

— Зупиніть машину.

— Що? — Клер зиркнула на мене із дзеркала заднього огляду. — Господи, Лі, ти зелена.

— Зупиніть машину, — я затулила рот рукою. — Я зараз… — Більше нічого не змогла додати. Стиснула губи й дихала носом, поки Клер різко не зупинилася. Продерлась через Нінині коліна на сніг. Скрутилася, поклавши руки на коліна, тремтіла від гидливого присмаку нудоти.

— З тобою все нормально? — схвильовано допитувалася позаду Фло. — Чим тобі допомогти?

Не могла і слова вимовити, навіть рота розтулити. Лише різко крутила головою й понад усе хотіла, щоб вона пішла геть. Аби всі пішли геть.

— Лі, з тобою все гаразд? — долинув голос Клер із вікна.

Нора, злість нуртувала в голові. Ти дурне стерво. Нічого не відповіла. Чекала, поки моє уривчасте дихання повернеться до норми й мине нудота.

— Ти нормально, Норо? — Ніна стола поруч, поклавши руку на моє плече. Я кивнула, потроху випросталася. Глибоко вдихнула. Холодне повітря залетіло в груди, чисте та свіже, справжній порятунок після задухи машини.

— Так. Вибач. Мені стало трохи… Певно, це через заднє сидіння.

— Я думаю, це через кляту вікторину Фло, — заперечила Ніна. Вона навіть не намагалася говорити тихіше. Кинула погляд на Фло, потім співчутливо на мене. Проте та чи не чула, чи вдала, що не чує. Безтурботно теревенила з Клер. — Фло, — мовила Ніна. — Гадаю, Норі краще сісти попереду, це нічого?

— Ой, ну звісно, жодних проблем. Жодних… Норо, от бідако. Треба ж було сказати, що тобі зле.

— Усе нормально, — відповіла сухо. Сіла на переднє сидіння, яке звільнила Фло, і вмостилася біля Клер. Вона осяяла мене співчутливим поглядом. Фло завзято гнула своє із заднього сидіння:

— Тож повернімося до вікторини!

Проте Клер її урвала:

— Не варто, обійдемося нічиєю. Гаразд, Флорсі? Думаю, зараз із нас уже досить вікторини.

— Ой, — обличчя Фло спохмурніло. Мені стало її шкода. Хай чия була в тому провина, проте точно — не її. Єдиним її злочином було намагання лишатися хорошою подругою для Клер.

16

— Леоноро! — мене трясла чиясь рука, намагаючись розбудити. — Леоноро, курчатко, мушу тебе розбудити.

Я відчула, як пальці торкаються повік, а потім яскраве світло вривається й цілковито засліплює усе навколо.

— Ой, — закліпала, відсахнулася, рука відпустила підборіддя.

— Вибач, курчатко, ти прокинулася?

— Так. Так, я прокинулася.

Не знаю, коли й задрімала. Здавалося, що більш ніж півночі пролежала з розплющеними очима, спостерігаючи за силуетами поліції через скло, перебирала думки в голові, намагаючись згадати бодай щось. Стрілянина по глиняних тарілках. Це й був синець од віддачі. Я мушу не забути це сказати поліції… Якби ж я могла контролювати думки у своїй голові.

Але що ближче наближалася до подій, хоч би що там трапилося, дедалі більше їх затягувала пелена. Що трапилося? Чому я тут? Найімовірніше, останні слова я промовила вголос, бо медсестра співчутливо усміхнулася.

— Ти потрапила в аварію, сонечко.

— Зі мною все гаразд?

— Так, жодного перелому, — у неї був приємний нортамберлендський говір. — Але ти жахливо розбила обличчя. У тебе два красені-синці під очима. Проте без серйозних травм. Це тому я тебе й розбудила. Що п’ять годин я мушу тебе оглядати. Це лише для того, щоб точно переконатися, що жодних ускладнень за ніч не вилізло.

— Я спала, — бовкнула їй якусь дурню. Потерла обличчя. Боліло так, ніби я врізалася в скло.

— Обережно, — зауважила медсестра. — Маєш кілька ран та синців.

Я потерла п’яти. Бруд, кров та гравій аж в’їлися в стопи. Мені стало гидко. Треба було сходити до вбиральні.

— Мені можна прийняти душ? — запитала я. Голова важка, все, як у тумані.

Я помітила, що до палати примикає ванна кімната. Медсестра подивилася вниз на табличку скраю ліжка.

— Я запитаю в лікаря. Не кажу тобі «ні», лише хочу переконатися.

Вона повертається до дверей. Я помічаю силует крізь віконечко. На думку спадає вчорашня розмова. Щось схоже на кошмар. Невже це правда? Чи справді я це чула, чи думала, що чула? А може, мені наснилося?

— Заждіть. Чекайте, я вчора чула голоси за дверима.

Проте вона вже пішла, двері