Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

вважали б за хворого на синдром Асперґера, і добре це було б чи погано, не мало б значення. Вони з Ганною вірили, що рання діагностика Авґустовоі недуги допоможе їм.

Та це не допомогло. І тільки тепер, коли їхньому синові було вісім, Франс усвідомив, що хлопчик має особливе відчуття математики й тривимірності простору. Як Ганна й Лассе цього не завважили?

Лассе, зрозуміла річ, — покидьок, але ж Ганна з природи чутлива й добра. Франс ніколи не забуде їхньої першої зустрічі. То був святковий вечір на честь Шведської королівської академії інженерних наук у Стокгольмській ратуші. Йому тоді вручили якусь незначну нагороду. Час тягся так довго, і Франс мріяв якнайшвидше дістатися додому, до свого комп’ютера, аж тут підійшла напівзнайома вродлива жінка — його знання у світі зірок були досить обмежені — і заговорила до нього. У глибині душі Балдер, як і раніше, мав себе за розумника зі школи в Тапстремі, на якого дівчата дивилися з презирством. Він не міг утямити, що така жінка, як Ганна, в ньому знайшла. Вона тоді, як згодом з’ясувалося, купалась у славі, досягши вершини своєї кар’єри, проте спокусила його й тієї ночі любилася з ним так, як жодна жінка до неї не любилася. То був, либонь, найщасливіший час у його житті, але… бінарні коди взяли гору над коханням.

Він знищив їхній шлюб роботою. Його місце посів Лассе Вестман, Ганна зробилась як не своя, і Авґуст, певно, теж. Це мало б розлютити Франса, та він знав, що сам в усьому винен. Купив собі свободу, начхав на сина, тож, мабуть, на суді, який розглядав справу про опіку, сказали правду, що мрію про штучне життя він поставив над свого сина. Який же він був бовдур!

Франс дістав ноутбук, розгорнув «Ґуґл» і почав шукати докладнішу інформацію про обдаровання савантів. Він уже замовив багато книжок, зокрема й ґрунтовну працю професора Даролда Трефферта «Острови геніальності», присвячену цій темі. Балдер, як завжди, хотів вивчити все сам до найменших подробиць. Ні один чортів психолог чи педагог не зможе краще за нього розібратися, чого тепер потребує його син. Він знатиме куди більше за багатьох з них.

Франсову увагу привернула історія про дівчинку-аутистку Надю. Історія її життя була описана в книжці Лорни Селф «Надя: незвичайні здібності до малювання в дівчинки-аутистки», а ще в книжці Олівера Сакса «Чоловік, що переплутав дружину з капелюхом». Балдер захоплено читав. Це була бентежна історія, де прозирало багато паралелей. Як і Авґуст, Надя здавалась ідеально здоровою, коли народилася, і тільки згодом її батьки зрозуміли, що з дівчинкою щось не так.

Вона ніяк не починала розмовляти, не дивилася людям у вічі, уникала фізичного контакту й не реагувала на материні репліки чи усмішки. Надя переважно була тиха й замкнута і лише нав’язливо рвала папір на вузенькі смужечки. У шість років вона так само не промовила й слова.

А проте Надя малювала, як Леонардо да Вінчі. Уже в три роки цілком несподівано дівчинка стала зображати коней. На відміну від інших дітей, вона починала не з форми, не з цілого, а навпаки, з якоїсь маленької деталі — з копита, з чобота вершника чи хвоста. Найдивнішим було те, що малювала вона швидко. З приголомшливим, чудернацьким поспіхом вона сполучала разом частини, одну — звідси, другу — звідти, аж поки утворювалось ідеальне ціле — кінь, який скаче собі чи йде. Зі свого досвіду в підлітковому віці Франс знав, що нема нічого складнішого, як намалювати тварину в русі. Хоч як старайся, однаково вийде неприродно та скуто. Треба досягти справжньої майстерності, щоб зобразити рух невимушеним і легким. Надя досягла такої майстерності вже в три роки.

Її коні були як ідеальні знімки, зроблені легкою рукою. І явно не внаслідок довгих тренувань. Її віртуозність, яка прорвалася, наче крізь греблю, зачаровувала сучасників. Як їй удавалося перестрибувати століття розвитку історії мистецтва лише кількома швидкими рухами руки? Австралійські дослідники Аллан Снайдер і Джон Мітчелл, вивчивши її малюнки, 1999 року запропонували теорію, що поступово здобула загальне визнання. Згідно з нею, всі ми маємо природжену здатність досягти такого рівня віртуозності, але в більшості з нас вона заблокована.

Якщо ми бачимо футбольний м’яч чи ще щось, то не відразу розуміємо, що перед нами тривимірний об’єкт. Навпаки, мозок блискавично сприймає кілька деталей, тіні й різницю в глибині та нюансах і робить з них певні висновки про форму.

Ми цього не усвідомлюємо, однак нам потрібен певний аналіз для розуміння, що перед нами м’яч, а не круг.

Мозок сам створює остаточну форму, після чого ми вже не бачимо деталей, підмічених спочатку. Ліс, так би мовити, затуляє нам дерева. Але Мітчелл і Снайдер припустили, що, якби нам удалось у свідомості відтворити первісний образ, ми змогли б побачити світ зовсім по-новому й навіть, можливо, зображати його так, як це робила Надя, без будь-яких вправ.

Інакше кажучи, ідея полягала в тому, що Надя якраз і мала доступ до початкового образу, що правив мозкові за сировину. Вона бачила численні деталі й тіні, перш ніж їх устигав обробити мозок. Ось чому дівчинка завжди починала малювати окремі частини — копито чи морду, а не ціле. Адже цілого, в нашому розумінні, ще не було в її голові. І хоч Франс Балдер бачив у цій теорії чимало прогалин чи принаймні, як завжди, критично оцінював певні моменти, сама думка припала йому до вподоби.

У своїх дослідженнях він, по суті, завжди шукав саме такого первісного підходу, який би давав змогу не сприймати речі як належне, а вів за межі очевидного, до дрібних деталей. Тема захоплювала Франса дедалі дужче, і він читав з усе більшою зацікавленістю, аж поки здригнувся й навіть голосно вилаявся, глянувши з певною тривогою на сина. Та здригнутися Франса змусили не описи наукових досліджень, а розповідь про перший Надин рік у школі.

Надю зарахували до класу для дітей-аутистів, де навчання було сфокусоване на тому, щоб вона заговорила. І дівчинка мала прогрес: слова з’являлися одне за одним. Але ціна виявилася високою. Коли Надя почала говорити, її талант малювати олівцями зник і, за словами авторки книжки Лорни Селф, одна мова, либонь, замінилася другою. З геніального художника Надя обернулася на звичайну дівчинку-аутистку з серйозними вадами розвитку. Вона, звісно, годна була трохи розмовляти, проте цілком утратила дар, що вражав увесь світ. А чи варте це того, щоб просто зліпити докупи кілька слів?

«Ні!» — хотів закричати Балдер, — можливо,