Читати книгу - "Обитель героїв"

Конрадові і його високим заступникам конче потрібно знати їхній зміст. Але не звернешся ж у лоб: «Люб’язний графе, дозвольте глянути на отриманий вами лист?» А Рівердейл у відповідь: «Даруйте, дорогий бароне! Адже ви одержали такий самісінький! Чи не одержали?» Правда миттєво зведе нанівець усі переваги «приватної особи й товариша по нещастю». Граф — людина наївна, довірлива, а проте… «Ах, ви не одержали листа? Виходить, таємничий доброзичливець не хотів вашої присутності тут? Не вважав, виходить, за потрібне… То з якого дива нам ділитися з вами?»

Заявити чесно і прямо, що лист, швидше за все, надійшов Хальдріґу, батькові Германа? Провальний хід. Ці люди із братиком Хальдріґом не знайомі. І спишуть будь-які пояснення на банальну ворожнечу двох братів, таку часту не лише в баладах, а й у житті. Якби їм довелося обирати між далеким Хальдріґом з листом і близьким Конрадом без листа…

Барон тверезо дивився на речі, не перебільшуючи симпатію всіх без винятку станів до співробітників Всевидющого Приказу. Рано чи пізно виникне ситуація, коли з’ясується: обер-квізитор — не білий лицар, а «біла ворона».

Ніким не помічений (всюдисущий стряпчий, на щастя, пішов обідати), барон рішуче прокрався на Чорну половину. Можна було позичити в хазяїна запасні ключі під розписку про нерозголошення… Але Трепчик-молодший — король базік. Розпискою його не стримати. Замки на дверях благенькі, а у всякого чесного квізитора завжди при собі набір відмичок. Відмичкою барон володів не гірше, ніж шаблею. Навіть брав призи на відомчих турнірах імені Арнольда Шніфера.

Отже, до чийого листа легше дістатися?

Граф? Він, скоріш за все, носить послання з собою: обшлаги рукавів, накладні кишені каптана, гаманець — є куди покласти. Тож граф відпадає. Насправді ж баронові просто не хотілося нишпорити в апартаментах Рівердейла. Він перейнявся до старого щирою симпатією. З погляду закону однаково, чиї двері зламати, але порпатися в речах незібраного, щиросердного аристократа, набагато старшого за тебе й вищого за походженням… Закон і користь, честь і необхідність вступили в голосну, малоприємну суперечку. Добре профосам Дозору Сімох — їх такі суперечності не хвилюють!

А ось у Аглаї Вертенни ніяких кишень точно немає.

І клунки карга залишила в покоях.

Номери апартаментів, де зупинилися граф і баба, обер-квізитор пам’ятав чудово. Номер Марії Форзац з’ясував, проходячи через хол і зазирнувши в книгу, що лежала на конторці. Однак у кімнату гаданої чарівниці розсудливо вирішив не пхатися.

У тінях коридору Чорної половини він не почувався зайвим, як у Білому крилі готелю. Так, відчув певний дискомфорт. У Майораті лицарі Ордену, мабуть, роками живуть у подібних умовах, та ще й поводяться відповідно. Недовго й з глуздом розпрощатися. Доброволець Ордену Зорі, на думку Конрада, апріорі був оригіналом з дивацтвами. Правду казав бойовий маг Кольраун: ідеальним Добру і Злу місце в резервації.

Інакше всі ми оселимося у великому «Притулку героїв».

Він швидко озирнувся, перш ніж присісти навпочіпки перед потрібними дверима. Коридор був порожній. Перебравши в’язку, Конрад безпомилково вибрав потрібну відмичку. Мимохідь пожалкував за новим манікюрним набором, залишеним у власних апартаментах: полірувальна пилочка підійшла б краще. Та дарма… Вузька смужка сталі ковзнула в замкову щілину. Хитра нарізка вчепилася замкові в потрухи. Тепер дотиснути… Чверть оберта вправо… Глибше… І вправо до упору.

Є!

Тихенько клацнувши, замок відімкнувся.

Про всяк випадок обер-квізитор озирнувся ще раз і нікого не помітивши, мишкою прослизнув до покоїв баби.

* * *

Житло Аглаї Вертенни виглядало скромнішим, ніж баронське. Втім, гординя не була властива фон Шмуцу. Його погляд буквально обмацував кімнату, запам’ятовуючи точне розташування предметів — щоб відновити «рівновагу» по закінченні негласного обшуку. Саме так називали у Всевидющому Приказі проникнення без ордера прокуратора.

За хвилину обер-квізитор заходився, висловлюючись південно-реттійським злодійським жаргоном, «нишпорити по шухлядах». На щастя барона, карга встигла розпакувати свої численні пожитки й розкласти-розвісити все, що вважала за потрібне, у зразковому порядку. Дивно як на вреднющу скандалістку, але полегшує роботу детектива. Отже, що ми маємо з майна чарівної бабусі?

Дюжина пляшечок і слоїчків з різнобарвними рідинами та мазями.

Дві чималенькі скриньки ручної роботи з ідентичними наборами веретен у кожній.

Два згорнутих у кружальця ремені м’якої шкіри, без пряжок і застібок, з потовщеннями посередині.

Три кошелі з мармуровими кульками для гри в «шибзик».

Торбинка зі шпильками, нитками, голками та іншим дріб’язком.

Старовинний роговий гребінь; позолота стерлася від часу.

І нарешті, у потайній кишеньці старої торбини — аркуш щільного паперу, складений учетверо.

На сортах паперу Конрад знався добре. Він одразу визначив: жовтизна аркуша — не ознака старості чи поганої якості. Сорт «Верже Алехандро» зі шляхетним відливом у жовток коштував дорого, придбати такий папір можна було лише в крамницях Цеху Каліграфів.

Обер-квізитор ретельно ліквідував сліди пошуків — і розгорнув аркуш.

«Поважна пані Аглає!

Цим поспішаю довести до Вашого відома, що люба внучка Ваша, Лайза Вертепна, не тільки необачно вступила до Ордену Зорі, що Вам, очевидно, відомо, але також була помічена в…»

Гамір у коридорі Конрад почув за кілька секунд до того, як двері в кімнату з гуркотом розчахнулися. Обер-квізитор ледве встиг запхати листа на місце, зачинити стінну шафу, де стояла торбина, і відскочити до вікна. «Побачив, що двері прочинені, вирішив зазирнути — раптом злодюжка заліз?» Пояснення натягнуте, але, в цілому, прийнятне. Стара, щоправда, недовірлива…

— Собака! Там собака! Великий! Величезний!

До кімнати ввалилася божевільна веселка. Скуйовджений, рудий, веснянкуватий, зовсім незнайомий баронові здоровань гарячково намагався замкнути двері на клямку. У червоній блузі, підперезаній блакитним поясом, у шароварах густо-болотяного кольору, він вражав уяву. Жбурнув на ліжко брудну торбу й тремтів з переляку. Очевидно, боявся, що «величезний собака» увірветься слідом. Двері відчинялися назовні, собака ніяк не міг увірватися сюди, але здорованеві було не до логічних умовиводів.

Засув танцював і вивертався з товстих пальців.

На мить перервавши спроби, здоровань обернувся до Конрада.

— Отакенний собацюра! — він емоційно розвів руки. Судячи з розмаху, собака вродився завбільшки з копицю сіна. Боягуз виглядав років на тридцять, але обличчя в ластовинні перекривив страх маленької дитини.

Конрад підійшов і допоміг нещасному розібратися з засувом.

Щасливо відсапуючись, здоровань рукавом витер із чола піт. І раптом з подивом уп’явся очима в барона, ніби вперше його побачив.

— Що ти робиш у моїй кімнаті, добродію?

Незважаючи на делікатність ситуації, барона почав розбирати істеричний сміх.

— Ви впевнені, що це ваша кімната?

— А чия ж іще?

Вирішивши не уточнювати, у чиїй саме кімнаті вони обидва перебувають, Конрад продовжив гру «запитанням на запитання»:

— Ви живете