Читати книгу - "Сонячний Птах"

Вони зникли на просторах безмежної Калахарі, жодного разу не озирнувшись назад, і ми відчули, що нам чогось бракує тепер, коли вони пішли.

Гелікоптер знову прилетів наступного тижня, доставивши нам повний набір припасів і спеціальне обладнання, яке я попросив у Лорена.

Саллі і я віднесли гумового човника до печери й надули його біля басейну, по черзі дмухаючи в трубку, аж поки в обох запаморочилася голова.

Саллі сіла в нього й радісно попливла навколо басейну, тоді як я заходився збирати решту обладнання. Тут було коротке й важке фібергласове вудлище, вагою в двадцять п’ять унцій, а в коробці з міцною волосінню «Пенн Сенатор» я знайшов записку від Лорена: «Що ви маєте намір підчепити там на гачок? Піщану рибу чи пустельну форель? Л.»

Я приладнав волосінь до вудлища, протягнув її крізь кільця й приладнав на її кінці п’ятифунтовий олив’яний груз. Саллі вивезла нас на середину басейну. Я перекинув олив’яний груз через борт, вимкнув запобіжник на барабані з волосінню й дозволив їй розмотуватися.

Як я й попросив Лорена, дакронова волосінь була розмічена через кожні п’ятдесят футів, і, коли кожен маркер із кольорової матерії зникав під водою, ми голосно рахували:

– П’ять, шість, сім – о Боже, Бене, ця водойма бездонна.

– Ці карстові вирви в пісковику можуть мати величезну глибину.

– Одинадцять, дванадцять, тринадцять.

– Сподіваюся, нам вистачить волосіні.

Саллі із сумнівом подивилася на барабан.

– Ми маємо тут вісімсот ярдів, – сказав я їй. – Думаю, це більше, аніж треба.

– Шістнадцять, сімнадцять.

Навіть я був вражений, я припускав, що тут глибина десь чотириста футів, така сама, як у Сонному басейні, в Синої, але волосінь досі розмотувалася, не зупиняючись, із великої котушки для ловитви великих риб.

Нарешті я відчув, як свинцевий груз упав на дно, й волосінь ослабла. Ми зі страхом подивились одне на одного.

– Трохи глибше за 850 футів, – сказав я.

– Мені тепер буде страшно плавати над таким проваллям у землі.

– Ну що ж, – сказав я рішучим голосом. – Я мав у своїх планах обстежити тут дно з аквалангом, але тепер це відпадає. Ніхто не зможе пірнути на таку глибину.

Саллі подивилася вниз у зелені глибини, й плямисте, рухливе, віддзеркалене світло надало її обличчю якогось надприродного виразу. Її очі затуманилися, а вираз обличчя був якийсь розгублений. Раптом вона здригнулася, конвульсивне тремтіння пройшло крізь усе її тіло, й вона відірвала погляд від зеленої поверхні басейну.

– О, мене опанувало таке дивне, таке огидне почуття – ніби хтось пройшов над моєю могилою.

Я почав змотувати риболовну волосінь, а Саллі лягла спиною на дно човна, дивлячись на скелястий дах, що високо нависав над нами. Змотати всю волосінь було нелегкою роботою, але я працював наполегливо.

– Бене, – несподівано заговорила Саллі. – Подивись туди.

Я припинив змотувати волосінь і подивився вгору. Ми ніколи не дивилися на отвір у даху під цим кутом. Форма отвору вгорі змінилася.

– Он там, Бене. Збоку, – показала Саллі. – Бачиш уламок скелі, який звідти стримить? Він надто акуратно обтесаний, щоб бути природним, ти згоден?

Я роздивлявся його протягом певного часу.

– Можливо.

Але в моєму голосі прозвучав сумнів.

– Ти знаєш, що ми ніколи не намагалися з’ясувати, де печера відкривається на вершину пагорбів, Бене. – Саллі підвелася й сіла збуджена. – Чом би нам це не зробити? Підіймімося нагору й подивімося на той уламок квадратного каменю. Ми зможемо піднятися туди, Бене?

– Звичайно, – з готовністю погодився я.

– Сьогодні. Негайно. Підіймаймося.

– Чортівня, Сал. Уже по другій годині дня. Ми не встигнемо спуститися звідти до ночі.

– О, ходімо! Ми візьмемо із собою ліхтарі.

Рослинність на гребені пагорбів була густою й колючою. Я похвалив себе за те, що взяв мачете, бо довелося прорубувати для нас стежку крізь кущі.

Ми визначили з рівнини знизу, де приблизно розташований отвір у скелі, але однаково нам довелося шукати його години зо дві у густих заростях, і я мало не провалився в нього.

Несподівано земля розступилася під моїми ногами, відкривши глибоку чорну шахту, і я сахнувся назад, мало не збивши Саллі з ніг.

– Вона була зовсім близько від мене, – сказав я, намагаючись виправдатися.

Переляк минув не відразу, і я тримався якнайдалі від краю провалини в скелі, коли ми обминали її там, де кам’яна брила стриміла, нависаючи в порожнечу.

Я опустився навколішки біля краю, щоб обстежити камінь. Далеко внизу поверхня смарагдового басейну світилася в похмурій глибині. Я не люблю висоти, коли вона зовсім поруч, і мене занудило, щойно я нахилився, щоб дотягнутись до поверхні кам’яної брили.

– Поверхня справді гладенька, Сал, – сказав я, ретельно обмацавши її пальцями. – Але я не знаходжу слідів від долота. Тут потрудилася негода, так я думаю…

Я поглянув угору й завмер від жаху. Саллі вийшла на кам’яну платформу, ніби то був трамплін для стрибка. Пальці її ніг торкалися краю, і, коли я поглянув на неї, опанований моторошним переляком, вона підняла руки в себе над головою. Вона спрямувала їх прямо в небо всіма пальцями, а великі пальці відставила вбік так само, як тоді, коли вперше побачила смарагдовий басейн.

– Саллі! – заволав я, і її голова смикнулася.

Вона похитнулася злегка. Я зіп’явся навколішки.

– Не треба, Саллі, не треба! – знову заволав я, бо знав, що вона наготувалася стрибнути в роззявлену кам’яну пащу.

Вона повільно нахилилася над проваллям. Я вибіг на кам’яну платформу й, коли вона нахилилася так, що її тіло перейшло через точку рівноваги, схопив її за руку вище ліктя. Протягом кількох коротких клятих секунд ми балансували й хиталися разом на краю пласкої кам’яної брили, потім я смикнув її назад і відтягнув до безпеки.

Зненацька вона затремтіла й істерично заплакала, а я міцно її обійняв, бо теж був смертельно наляканий. Сталося щось таке, що було поза моїм розумінням, щось містичне й глибоко тривожне.

Коли схлипування Саллі припинилися, я лагідно її запитав:

– Що сталося, Саллі? Чому ти це зробила?

– Я не знаю. У мене раптом запаморочилося в голові, її заполонив якийсь чорний гуркіт і… Я нічого не знаю, Бене. Я просто нічого не знаю.

Минуло не менш як двадцять хвилин, поки Саллі, як мені здалося, цілком прийшла до тями, щоб стати спроможною спуститися назад до табору, а на той час сонце вже було на західному обрії. Перш ніж ми дійшли до стежки, яка спускалася вниз по скелях, уже споночіло.

– Місяць зійде через кілька хвилин, Сал. Я собі не уявляю, як можна спускатися вниз по скелі в непроглядній темряві. Зачекаймо.