Читати книгу - "Vita Nostra"

цій каші проступає, як об’ємна картинка з хвиль, але це не кінь і тим паче не ялинка. Швидше за все, цю науку не опишеш одним словом. Чи навіть двома. Можливо, взагалі немає слів, щоб описати цю науку… Чи процес. Жоден із другокурсников, не кажучи вже про студентів третього року навчання, досі не зволив навіть натякнути, чого нас тут вчать. Може, Портнов — чи хтось інший із викладачів — заткнув їм роти? Можливо. А може, вони теж не знають.

Одноокий третьокурсник Вітя розповідав, що після зимової сесії його група в повному складі відбуде «на іншу базу», де знаходяться четвертокурсники й дипломники. Сашці цей третій рік навчання, а тим більше зимова сесія, уявлялися чимось неймовірно далеким, вона навіть не відчувала цікавості: де та «інша база», чому старші студенти займаються окремо…

Смеркало рано. Крони лип на вулиці Сакко і Ванцетті, ще недавно густі й непроникні, тепер пропускали вогні далеких ліхтарів. Було так тепло, що не хотілося вірити ні в жовте листя під ногами, ні в майбутню зиму. Сашка постояла, глибоко дихаючи, дивлячись на зірки над дахами міста Торпи. У неї було два шляхи: повз інститут або провулком, вузеньким, що вів просто до гуртожитку. Вона подумала й вирішила зрізати шлях.

— …Ну, чого ти виламуєшся?

Чоловік говорив пошепки, іноді зриваючись на приглушений басок.

— Чого ти вдаєш із себе целку? У п’ятницю… У Вовки в кімнаті… Це була не ти, так?

— Відчепися, — Сашка впізнала голос Лізи Павленко.

— Ну, кицю…

— Відчепися ти, сволото!

Сашка зачепила в темряві порожню пляшку. Та покотилась по кругляку, дзвякнула, голоси стихли.

— Хто це тут ходить? — запитав хлопець.

Сашка не могла відповісти. Повернулася і, спотикаючись об каміння, вийшла з завулка.

* * *

Ключ від двадцять першої кімнати, висів унизу, на щиті. Сашка бігцем заскочила на другий поверх, ненадовго завернула в санвузол, нашвидкуруч почистила зуби й залізла в ліжко.

Першою повернулася Оксана. Пошелестіла своїми кульками (ну звідки в неї стільки шелепучого поліетилену?!). Вляглася, зітхаючи, погортала в ліжку підручник, погасила лампу, заснула. Сашка лежала в темряві, слухаючи, як хтось регоче на кухні, верещить, співає, гримить посудом. Оксана спала без задніх ніг, а Сашка не могла стулити повік.

«Слово, вимовлене сонячним світлом». Чому вона так зраділа, коли осмислена фраза випливла, наче сама по собі, з набору літер? Ці слова були знайомі, складалися в граматично правильне словосполучення, але змісту в ньому все одно не було. Сонячне світло не говорить… Це потік фотонів… Який має одночасно хвильову й корпускулярну природу…

А уявити цього не можна. Все одно, що бачити зачинені двері одночасно з двох боків. Перебуваючи й усередині, й зовні. Як же все-таки задушливо в цій кімнаті…

Сашка ще покрутилася з боку на бік і встала. Ширше розчинила кватирку, ковтнула повітря. На вулиці горів ліхтар, його яскраве штучне світло заливало підвіконня, вкрите багатьма шарами білої олійної фарби. У куточку, біля самої рами, стояла майонезна баночка для недопалків і валявся забутий чужий підручник із філософії.

Сашка, майже не думаючи, розгорнула книжку навмання, на першій-ліпшій сторінці: «Універсали, згідно з номіналізмом, — це імена імен, а не сутності чи поняття…»

«Ця фраза теж не має змісту», — розчаровано подумала Сашка. Взагалі, якщо довго повторювати одне слово — «зміст, зміст, зміст», — воно розпадається на звуки, стає таким само інформативним, як дзюркотіння води у водограї, і…

Вона взялася за голову. «Зі мною щось відбувається, — зізналася собі. — Можливо, я божеволію. Зрештою, і другокурсники, й третьокурсники дуже нагадують божевільних. Дивацтва… Іноді фізичні каліцтва… Як вони завмирають, дивлячись в одну точку, або промахуються повз двері, коли заходять на кухню, або ж „застрягають“ посеред простого руху, начебто заіржавілі механізми… Іноді, звичайно, вони говорять розумно, жартують гостро, буває, що непогано співають…»

«Джерела номіналізму сягають в античність. Його перші представники в ранній античності — Антисфен із Афін і Діоген Синопський, противники „світу ідей“ Платона…»

У коридорі почулися важкі кроки, й перш ніж Сашка встигла повернутися в ліжко, двері розчинилися.

Зовні, в коридорі, горіло світло, а в кімнаті було темно, тому Сашка побачила чорний, ніби картонний силует скуйовдженої, розхристаної дівчини. А Ліза — Сашка знала — побачила привида в ситцевій нічній сорочці, перелякано застиглого посеред кімнати на півдорозі до ліжка.

— А ти не спиш, — сказала Ліза.

Сашка не могла говорити, та й не хотіла. Прослизнула в постіль, відгородилася від Лізи ковдрою. Почула, як гупнули двері. Оксана засопіла уві сні, але не прокинулася.

Повернувся ключ у замку. Ліза, нетвердо ступаючи, підійшла до вікна. Сашка почула, як клацнула запальничка.

— Знаєш, — мовила Ліза замислено, — мені ж начхати, що ти про мене думаєш. Що там за думки у твоїй головешці. Я займалася в танцювальному ансамблі… Прийшов він… Показав монетку. Сказав: запам’ятай цей значок, не нулик, а цей, інший. До тебе підійде незнайомий чоловік і покаже цей знак, тоді ти повинна будеш іти з ним без запитань і виконувати його примхи. Теж без запитань. Я, каже, неможливого ніколи не вимагаю. Наступного дня Льошку мого забрали нібито за вбивство… Він того чувака навіть не знав, навіть не бачив жодного разу, а тут балістична експертиза, й свідків підігнали… Пістолета Льошка купив… з рук… Казав: у мене така дівчинка, треба охороняти… І ось підвалює до мене лось, років сорока, здоровий такий, і тицяє значок оцей… І я з ним іду, як вівця. На ранок мене нудить грішми. А ще за два дні Льошку відпускають, батьки його відмазали абощо, але й свідки, й пістолет цей клятий зникають, начебто корова язиком… Добре відмазали. Я ж бо знаю, що ні в кого він не стріляв із тієї пушки, тільки по пляшках у лісі… Льошка живий і на волі. А ці, різні, приходять до мене щомісяця. Тицяють під ніс значок. І я лягаю під них без запитань, а ранком мене нудить грішми, а Льошка поруч і щось чує… Танці свої я кидаю, які вже там танці. Льошка кидає мене. А він… каже: я не вимагаю неможливого…

Сашка давно вже вистромила носа з-під ковдри. Кімната повна була духу перегару й сигаретного диму, Оксана спала (чи вдавала, буцімто спить), різке світло ліхтаря лежало на підвіконні, висвічувало половину блідого обличчя дівчини, що сиділа на краєчку.

Метався червоний вогник сигарети. Виписував петлі.

— Мовчиш? Мовчи… У мене що, на лобі написано? Чому вони до мене липнуть, а до тебе — ні?

Сашка мовчала.

— Виходить, я його любила, —