Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

задумався Тихомир. — Крик почули моторошний. Чи виття… нелюдське. Ну, і налякалися трохи… А раптом Лісовик? Але й на вовка-звіра схоже… Однак у панотця Лісу попросили допомоги й побігли туди… А там Велимир на галявині… і сини біля нього… Тільки вони як не при собі, самі не свої були. Ми їм того… мовимо: що сталося? А вони як… не розуміють… — розвів руками Тихомир.

— І більше нікого не бачили? — знову прошамкав дід Божко.

— Нікого… — простодушно відповів коваль.

Тихомира відпустили з миром, бо нічого нового більше він сказати не зміг.

— Виходить, окрім вас, на галявині нікого не було, — звернув увагу Ради знову на братів Зимобор.

— Чи не хочеш, Зимоборе, сказати, що це ми батька нашого… життя позбавили?! — було видно, що Ратибору важко далися ці слова.

— Я такого не говорив… А то нехай Рада вирішує, що і як, — склав руки на своєму здоровенному пузі Зимобор.

— У кого ж язик повернеться вимовити таке?! Нехай подивиться мені в очі й скаже! — вискочив уперед Чеслав.

— Охолонь, Чеславе, чоловіки гідні для того й зібралися тут, щоб розібратися та вирішити все по совісті, як і велять нам наші боги Великі, — зупинив хлопця волхв Колобор.

Рада затихла. Було видно, що всі присутні думають, але ні в кого з них немає готової відповіді або рішення.

— Ой, замудре! — почувся чийсь стурбований шепіт.

— І чого б ото хлопцям здумалося… мня-мня-мням… батька, що народив їх, до пращурів відправляти? От чого я не розумію… мня-мня-мням… Сказ на них який напав, чи що? — зненацька задумався вголос дід Божко, чи то розмовляючи сам із собою, чи то все ж таки ділячись думками з іншими.

— Таки справді недоладно якось виходить… — підхопив Сбислав. — Усі ми знаємо і Ратибора, і Чеслава. На наших очах хлопці виросли, змужніли. І нічого поганого за ними ніколи не водилося. Ну, може, хіба що гарячі занадто часом, особливо Чеслав. То це для мужа не перешкода. І батька свого вони завжди шанували, як і має бути, і покірні йому були. Правильно я говорю?

— Правильно! Правильно! — підтвердили, погоджуючись, члени Ради.

— Правильно то, правильно… Але от хіба що Крива Леда хотіла дещо повідати Раді, — подав зненацька голос Зимобор. — Уже й не знаю, про що, але раптом балаканина баби нам у поміч буде?

Перед Радою з’явилася Крива Леда зі своїм незмінним ціпком-ключкою.

Кривою Леду почали називати давно, ще коли вона й бабою не була. А сталося це після бійки, коли Леда через свою невгамовну душу встромила свого цікавого носа у сімейні справи однієї з родичок. А та, не довго думаючи, вирішила провчити молодицю та відтягати її за коси, що тоді ще в тієї були. Кажуть, бійка вийшла гучна й яскрава. Втручатися довелося навіть голові Роду, щоб розвести жінок, які не на жарт розійшлися. Отож у запалі бійки суперниця Леди так розвоювалася, що схопила горщик, який втрапив під руку, і метнула в кривдницю. Горщик влучив Леді просто в око. Після того вона не тільки окривіла на одне око, а й одержала прізвисько, що увічнило цю нашумілу подію. Тепер, якщо жінки сварилися, то часто можна було почути: «Ох, я тобі зараз так дам, що Кривій Леді позаздриш». І це означало серйозність намірів суперниць.

Тепер Леда була вже бабою, але цікавості до чужих таємниць не втратила, а, здавалося, навпаки, ще більше полюбила совати ніс у чуже життя. І згодом придбала багатющий досвід й уміння в цьому непростому, але такому захопливому для неї занятті…

Вона жваво вийшла на галявину і, з огляду на її спритність, було зовсім незрозуміло, навіщо їй ключка. Але, імовірніше, із ціпком баба почувалася впевненіше — було чим захищатися в разі чергового нападу якоїсь з одноплемінниць, у чийому житті вирішила б узяти участь надміру цікава Леда.

Вона уважно обвела всіх присутніх поглядом, своїм кривим оком ковзнула по Ратибору й Чеславу і вп’ялася в Зимобора.

— Ось вона я.

— М-м-да… — Зимобору зробилося якось ніяково від погляду баби. «Вилупилася, як не на добро, потвора болотна», — подумав він, а вголос сказав:

— Раді стало відомо, Ледо, що ти через свою цікавість… знаєш щось таке, що може допомогти нам розібратися в смерті Велимира.

— Це яку таку цікавість?! — здивувалася Леда своїм цілим оком. Від обурення її скривлений ніс підскочив угору. А вся вона напружилася так, наче збиралася кинутися в нову битву, захищаючи свою підтоптану честь. — Нічого такого не знаю. Наклеп на мене люди зводять. Живу собі билиночкою, нікого не чіпаю, так є ж поганці, брудом мене обливають…

— Кажи, якщо є що сказати. А то ми й змусити можемо… — гримнув на бабу Зимобор, зупинивши потік її балаканини.

— От і роби добро людям, так тебе ж…

Зимоборові уже набридло кривляння баби. Руки так і свербіли дати їй добрячого стусана.

— Ну! — від того, що голос у нього був хрипким, окрик здавався ще страшнішим.

— Випадково, бачать Великі, випадково… — забелькотіла злякано Леда. — Біля річки-водиці якось присіла я перепочити під кущиком у холодку і бачу: Велимир із сином, значить, Чеславом, на берег до човнів прийшли… І так жорстко між собою звелися!.. Просто жах! Я далеченько була, почула тільки, що про дівку йшлося. Велимир синові одне, а Чеслав йому щось поперек, ще гірше. А батько тоді хрясь його по шиї. А він відбіг і прокричав щось Велимирові зопалу. Здавалося, пригрозив йому, а потім утік геть. Сердитий такий! — замовкнувши, Леда уважно оглянула членів Ради, як на них вплинула її розповідь.

— Ну, то й до чого ти все це наплела, сороко? Мало які… мля-мля-млям… розмови поміж батьком і сином, — не втерпів дід Божко.

— А до того, що я одразу зметикувала, про яку дівку сварка, — Леда навіть гикнула від здогаду. — Про ту, що Чеслав у лісі підібрав, а до того в Мари ховав. А я ж випадково прознала й Велимирові як голові Роду та батькові й розповіла про це. А потім, ще як Сокола ото стрельнули, бачила, як біля дому Велимир із Чеславом сиділи й розмовляли. А я там ішла…

— Випадково? — зачепив Леду дід Божко.

— То ж і є, випадково, — Леда навіть не помітила глузування. — І чую, Велимир начебто каже, що дівка — чужачка. А Чеслав йому: моє право й усе. І як скинулися обоє з колоди! І знову Велимир синові прочухана дав. Я ледь не зомліла! А той йому знову поперек і погрожує! Далі не розчула, далеченько було, та й мені не