Читати книгу - "Карибська таємниця"

class="p1">— Ми розмовляли про се, про те. Про Молі, про справи в готелі й усе таке інше.

— А тоді — ваша дружина підіймається сходами на терасу й повідомляє вам, що сталося?

— Так.

— На її руках була кров?

— Звичайно, була! Вона нахилялася над дівчиною, намагалася підняти її, не могла зрозуміти, що трапилося, чому вона там лежить. Звичайно ж, кров на її руках була! На що, в біса, ви натякаєте? Бо я бачу, ви на щось натякаєте!

— Будь ласка, заспокойтеся, — сказав Дейвентрі. — Ми розуміємо, ви перебуваєте у великій напрузі, Тіме, але нам треба прояснити всі факти. Наскільки мені відомо, ваша дружина не дуже добре себе почувала останнім часом?

— Нісенітниця — з нею все гаразд. Смерть майора Полґрейва трохи вибила її з рівноваги. Це природно. Вона дуже вразлива дівчина.

— Ми повинні поставити їй кілька запитань, як тільки вона буде спроможна на них відповісти, — сказав Вестон.

— Тільки не зараз. Лікар дав їй заспокійливе і звелів її не турбувати. Я не допущу, щоб її хвилювали й залякували, ви мене чуєте?

— Ми не збираємося нікого залякувати, — сказав Вестон. — Ми лише хочемо прояснити факти. Ми не станемо турбувати її тепер, але як тільки лікар нам дозволить, ми з нею поговоримо.

Його голос звучав лагідно, але рішуче.

Тім подивився на нього, розтулив рота, але не сказав нічого.

II

Евелін Гілінґдон, спокійна й стримана, як і завжди, сіла на стілець, який їй показали. Вона обмірковувала кілька запитань, які їй поставили, попросивши трохи часу на роздуми. Її чорні, розумні очі замислено дивилися на Вестона.

— Так, — сказала вона, — я розмовляла з містером Кенделом на терасі, коли його дружина піднялася сходами і сказала нам про вбивство.

— Вашого чоловіка там не було?

— Ні, він пішов спати.

— Ви мали якусь причину, що спонукала вас поговорити з містером Кенделом?

Евелін підняла ретельно нафарбовані брови — це було схоже на вияв обурення.

— Яке дивне запитання, — холодно промовила вона. — Ні, у нашій розмові нічого надзвичайного не було.

— Ви обговорювали здоров'я його дружини? Евелін знову взяла собі час на роздуми.

— Не пам'ятаю, — нарешті сказала вона.

— Ви певні, що не пам'ятаєте?

— Певна, що не пам'ятаю? Дивний спосіб формулювати запитання — людині в різний час властиво розмовляти про все на світі.

— Місіс Кендел, наскільки мені відомо, не була при доброму здоров'ї в останній час.

— Вона мала нормальний вигляд — можливо, тільки здавалася трохи стомленою. Безперечно, управління таким готелем вимагає великого клопоту, а вона геть недосвідчена. Природно, вона іноді нервує та хвилюється.

— Нервує та хвилюється, — повторив Вестон. — Це ті слова, що, на вашу думку, описують її стан?

— Можливо, це слова надто повсякденного вжитку, але вони нічим не гірші за той псевдо-модерний жаргон, яким ми часто користуємося до речі й не до речі. Кажемо «вірусна інфекція» замість «розлиття жовчі» і «невроз» замість звичайної стурбованості.

Її усмішка збивала Вестона з пантелику. Він сказав собі подумки, що Евелін Гілінґдон — жінка розумна. Він подивився на Дейвентрі, чиє обличчя залишилося незворушним, і запитав себе, що той думає.

— Дякую вам, місіс Гілінґдон, — сказав Вестон.

III

— Ми не хотіли б турбувати вас, місіс Кендел, але нам треба почути вашу розповідь про те, як ви знайшли ту дівчину. Доктор Ґрем каже, що ви вже досить прийшли до тями, щоб розповісти про це нам.

— О, так, — сказала Молі. — Зі мною й правда вже все гаразд. — Вона подарувала їм кволу, нервову усмішку. — Для мене то було неабияке потрясіння — я пережила справжній жах, ви ж знаєте.

— Справді, ви мали пережити шок. Якщо я правильно розумію, ви пішли прогулятися після вечері?

— Так, я часто виходжу.

Дейвентрі помітив, що Молі відвела погляд, а пальці її рук судомно переплелися.

— О котрій годині це було, місіс Кендел? — запитав Вестон.

— Не знаю — ми рідко дивимося на час.

— Шумовий оркестр іще грав?

— Так… Так, принаймні, мені здається… Точно не пам'ятаю…

— І ви вийшли… Куди ви пішли?

— Я пішла по стежці, яка веде до пляжу.

— Ви звернули праворуч чи ліворуч?

— Спочатку в один бік, потім у другий… Я… я… цього не помітила.

— Чому ви цього не помітили, місіс Кендел?

Вона спохмурніла.

— Бо я… власне… поринула в роздуми.

— Ви думали про щось конкретне?

— Ні… Ні… Ні про що конкретне. Я думала про те, що треба буде зробити… за чим доглянути… в готелі. — Вона знову почала згинати й розгинати пальці. — А тоді… Я помітила щось біле… Під кущем китайської троянди… І мені стало цікаво, що там таке. Зупинилася… Спробувала підняти ту річ… — Вона конвульсивно ковтнула слину. — І то була вона… Вікторія… Скулена… І я спробувала підняти її голову… Й ось… Кров на моїх руках.

Вона подивилася на них і з подивом повторила, ніби пригадуючи щось неможливе:

— Кров… На моїх руках…

— Так, так… Ви пережили жахливий досвід. Можете не розповідати нам про це далі… Скільки часу ви йшли після того, як натрапили на неї?

— Не знаю… Не маю найменшого уявлення.

— Годину? Півгодини? Чи більш як годину?..

— Я не знаю, — повторила Молі.

Дейвентрі запитав спокійним, повсякденним голосом:

— Ви взяли із собою ніж — коли йшли гуляти?

— Ніж? — здивовано запитала Молі. — Навіщо мені брати ніж?

— Я запитую про це, бо один із ваших кухарів сказав, що ви тримали в руці ножа, коли виходили з кухні в сад.

Молі спохмурніла.

— Але я не виходила з кухні… Чи ви маєте на увазі раніше… до вечері… Я… я не думаю…

— Можливо, ви перекладали ножі на столах.

— Я їх перекладаю, іноді. Буває, стіл накритий неправильно — бракує ножів… або забагато. Менше або більше, ніж треба, виделок і ложок… І таке інше.

— Отже, ви могли вийти того вечора з кухні з ножем у руці?

— Не думаю, що я його тримала… Я переконана, ножа в мене в руці не було. Тім був там, — додала вона. — Він знає. Запитайте в нього.

— Вам подобалася ця дівчина, Вікторія, вона добре виконувала свою роботу? — запитав Вестон.

— Так, вона була дуже приємна дівчина.

— Ви з нею не сперечалися?

— Сперечалися? Ні.

— Вона ніколи вам не погрожувала — з якої-небудь причини?

— Погрожувала? Що ви маєте на увазі?

— Не має значення. Ви не маєте якогось уявлення про те, хто міг її вбити? Ніякого взагалі?

— Ні.

Її відповідь прозвучала спокійно й твердо.

— Що ж, дякуємо вам, місіс Кендел. — Він усміхнувся. — Наш допит виявився не таким уже й страшним,