Читати книгу - "На краю Ойкумени"

Яхмоса і довідався про великі заколоти рабів, які потрясали іноді країну. Довідався і про те, що до рабів приєднувались найбідніші прошарки населення, життя яких мало чим; відрізнялося від підневільного.

Довідався і про те, що простим людям заборонено мати стосунки з рабами, бо «бідна людина може підбурити натовп, відданий в робочі будинки», як писали фараони в настановах своїм синам.

Вузький був світ для бідних синів Та-Кемту, — тільки одну вулицю свого селища знав хлібороб чи ремісник. Він намагався мати якомога менше знайомих, принижувався перед стражами — «вісниками», що приносили йому накази чиновників. Фараон вимагав покори і важкої праці, за найменшу провину людей немилосердно били. Величезна кількість чиновників обтяжувала країну, вільний виїзд і мандрівки заборонялися всім, окрім жерців та вельмож.

На прохання Пандіона, Яхмос накреслив на підлозі у відблиску місячного світла контур країни Та-Кемт, і молодий еллін жахнувся. Він знаходився посеред долини великої ріки завдовжки багато тисяч стадій. На північ або на південь була вода і було й життя, але пробратися до кордонів держави вздовж по густо заселеній, вкритій військовими укріпленнями країні неможливо. А по обидва боки, зовсім поряд, лежали безлюдні пустелі, там не було населення, але й не було змоги існувати.

Небагато доріг для караванів з колодязями добре охоронялися.

Після того як пішов єгиптянин, Пандіон не спав цілу ніч, намагаючись придумати план втечі. Юнак інстинктивно розумів, що надалі надій на щасливий кінець втечі буде тим менше, чим більше виснажить його непосильна праця раба. Тільки винятково сильним і витривалим людям може усміхнутися щастя під час втечі.

На другу ніч Пандіон поповз до етруска Каві, переказав йому все, про що довідався від єгиптянина, і переконував зробити спробу збунтувати рабів. Каві відмовчувався, поскубуючи в роздумі бороду. Пандіонові було добре відомо, що підготовка до повстання давно вже ведеться, що в групах різних племен уже висунуто своїх ватажків.

— Я не можу терпіти більше, та й навіщо? — пристрасно вигукнув молодий еллін, і Каві швидко затулив йому рота. — Нехай смерть, — додав еллін, заспокоївшись. — Чого чекати, що зміниться? Коли зміниться через десять років, то тоді ми вже не зможемо ні битися, ні втікати. Хіба ти боїшся смерті? Каві підняв руку.

— Не боюсь, і ти це знаєш, — відрубав етруск. — Але за нами не одне життя, а п'ятсот. Чи ти хочеш принести їх у жертву? Дорога ціна твоєї смерті!

Пандіон рвучко підвівся і вдарився головою об низеньку стелю.

— Я подумав, поговорю, — поспішно промовив Каві, — але шкода, що лише два шене поблизу від нас. Погано, що у нас нема язиків по інших шене. Завтра вночі, будемо говорити, я дам тобі знати, попередь Кідого…

Пандіон вибрався з хижки етруска, проповз вздовж стіни, і поспішаючи, щоб встигнути до сходу місяця, поліз до Яхмоса. Яхмос не спав.

— Я був у тебе, — схвильовано прошепотів єгиптянин, — але тебе не застав. Я хочу тобі сказати… — Він запнувся. — Мені сказали, що завтра мене заберуть звідси — відправляють триста чоловік на золоті рудники в пустелю. Так от — звідти не повертається ніхто…

— Чому? — запитав Пандіон.

— Раби, вислані туди, рідко живуть більше року. Нема нічого більш жахливого, ніж праця там — у розпеченому серці гори, без повітря. І води дають мало— її невистачає. Треба бити найміцніший камінь, піднімати руду на собі в корзинах. Найвитриваліші падають, як мертві, наприкінці робочого дня, стікаючи кровью з вух та горла… Прощай, екуеше, ти світла людина, і я полюбив тебе, хоча ти врятував мене даремно. Але я ціную не порятунок, а співчуття… Давно вже гірке життя змусило нашого стародавнього співця скласти хвалу смерті. І я зараз повторяю її.

— «Смерть стоїть передо мною, як одужання перед хворим, як вихід після хвороби, — речитативом зашепотів єгиптянин, — як перебування під парусом у вітряну погоду, як запах лотоса, як дорога, обмита дощем, як повернення додому з походу…» голос Яхмоса обірвався з стогоном.

Охоплений жалем, молодий еллін присунувся до єгиптянина.

— Але ти можеш сам… — Пандіон не доказав. Яхмос відсахнувся.

— Що ти говориш, чужинцю! Хіба я можу примусити своє Ка[57] вічно мучити Ба[58] в безконечних стражданнях…

Пандіон нічого не зрозумів. Він був щиро переконаний, що після смерті кінчаються і муки, але промовчав, пожалівши єгиптянина.

Яхмос заходився поспіхом рити землю в кутку своєї хижки, відсунувши вбік солому, на якій спав уночі.

— Ось візьми оцей кинджал, якщо ти колись наважишся… а це на згадку про мене, якщо трапиться чудо і ти станеш вільним, — Яхмос поклав на руку Пандіона гладеньку холодну річ.

— Що це, навіщо воно мені? — здивувався молодий еллін.

— Це камінь, який я знайшов у підземеллях одного старого храму, захованого в скелях.

І Яхмос, зрадівши, що має змогу забутися в спогадах, розповів Пандіону про таємничий стародавній храм, на який віл натрапив, шукаючи багатих гробниць, біля завороту великої ріки за багато тисяч ліктів нижче від «Міста»-столиці Нут-Амон.

Яхмос помітив сліди старої стежки, що вели до стрімких урвищ від берега невеликої затоки, густо зарослої очеретом. Місце було віддалене від селища, і ніхто туди не заглядав, бо нічого привабливого для хлібороба чи пастуха не було на неродючих скелястих урвищах.

Яхмос міг без остраху провадити свої розшуки і, не гаючи часу, попрямував у глиб вузької ущелини, заваленої кам'яними брилами. Каміння вкривало стежку, як видно, обвалившись набагато пізніше того часу, коли вона сполучала це місце з берегом ріки. Довго Яхмос пробирався через скелі, водориї, кущі колючок. В ущелині було безліч павуків — поперек проходу були натягнуті тенета з павутиння, що прилипало до спітнілого обличчя грабіжника царських могил.

Нарешті стіни ущелини розступилися, відкриваючи замкнену серед високих горбів долину. В центрі її височів горб, облямований двома рядами зрошувальних канав, мабуть, раніше тут було джерело, яке використовували для саду. Тиша панувала в тьмяному мареві задушливої І безвітряної долини. Чорні блискучі скелі височіли навкруги, замикаючи долину. Тільки на протилежному її боці видно було ущелину, подібну до тієї, якою пройшов Яхмос у це забуте всіма місце.

Грабіжник видерся на горб і зразу побачив висічений в скелі хід, до цього захований за вершиною горба. Хід був завалений, і Яхмосу довелося чимало попрацювати, перш ніж він зміг пробратися всередину. Яхмос опинився в прохолодній темряві. Відпочивши трохи, він запалив світильник, що завжди був при ньому, і пішов високим коридором, уважно оглядаючи статуї, що виступали по обидва боки. Яхмос побоювався підступних пасток, — що загрожували тяжкою смертю. Але його побоювання