Читати книгу - "Брамник"

за Свеном Руал обігнув дощану будівлю і проштовхався до тих, що радилися. Жінка, котра здійняла галас, аж захлиналася розповідаючи цікавим:

— Вовчисько, ох і вовчисько! Шерсть дибки… Як гляне — а погляд людський, мало не говорить… Я так і обімліла, а він — у сарай…

Хтось засумнівався:

— А ти не плутаєш? Може, привиділося?

— Як же, привиділося! — стрепенулася жінка. — Я пику його запам’ятала, він у людській подобі тут шаснув… А вовком став — іклиська до землі, й посміхається!

Хтось підтвердив:

— Якщо посміхається — точно він…

Недовірливий не здавався:

— Зазирнути б, подивитися…

— Тільки спробуй! Двері, бач, завалили й правильно зробили. Гляди, ще обернеться знов людиною та втече.

Цікаві налякано ойкали, в той час як біля привалених мішками дверей порядкував міцний, серйозний чоловік у полотняному фартусі:

— Соломою обкладемо довкола… Сторожу поставимо, щоб не вирвався. Справа серйозна, що нам твій товарі — нагримав він на власника халабуди, боязкого літнього торговця, що ламав руки й мало не плакав:

— Та на інших же вогонь перекинеться, подумайте, люди! Не можна цього робити, це руйнація!

Свен смикнув Руала за рукав:

— Ох і рішучий народ… Як гадаєте, спалять?

— Кого? — глухо спитав Руал.

Свен закліпав вузькими зеленими очима:

— Вовкулаку… Кого ж іще?

Хтось уже мостив солому навколо халабуди. «Вовчисько, вовчисько!» — скрекотіла жінка, з якої все почалося. Голосив хазяїн приреченого товару. Шепотілися зацікавлені.

Руал повернувся і почав вибиратися з юрби. Йому хотілося піти — геть, куди очі світять, не бачити й не чути ще однієї публічної розправи.

Люди галасували, шепотілися, хтось наважився глянути в щілинку і з криком відскочив: «Вовк!». Руал прискорив крок.

Із халабуди раптом почулося тужне виття, від якого холола кров. Юрба відсахнулася, хтось зловтішно сказав:

— Підпалять тебе, то не так завиєш!

Руал зупинився. Ні, подумав він. Тільки не втручатися. З мене годі.

Виття повторилося, тоскне, безнадійне, передсмертне. Юрба галасувала. Ільмарранен, не усвідомлюючи, що робить, повернув назад, розштовхуючи, спотикаючись і наступаючи на чиїсь ноги. Ні, не втручатися нізащо. Нехай роблять, що хочуть.

Оберемки золотої соломи надавали халабуді охайного, святкового вигляду. Люди кидали ще й ще. Виття стихло.

Руал зробив останнє зусилля, протиснувся вперед, і виявився просто перед чоловіком у полотняному фартусі. Той здивовано витріщився на нього. Ільмарранен озирнувся на юрбу.

Чоловіка, жінки, підлітки, насторожені, перелякані, роздратовані… Нічим їх не зворушиш. Нічому не повірять. Поб’ють, а халабуду таки підпалять. Світле Небо, навіщо мені це все? Давно мене били?

— Підпалюйте, дурні, — сказав Ільмарранен голосно й поблажливо. — Ну ж бо, спаліть свій товар, свої вози, свої намети. Гадаєте, перевертень вам пробачить? Та він з’явиться до вас уночі, й ранком вас знайдуть у ліжках охололими, але з підсмаженими п’ятами!

— Що ти верзеш! — роздратовано буркнув чоловік у фартусі.

— Я верзу?! — повернувся до нього Руал. — Та ти про перевертнів що-небудь знаєш? Ти знаєш, що таке розлючений, убитий не за правилами перевертень? Ти хоч одне заклинання в житті чув?

Ільмарранен говорив переконано, палко, виважено. Юрба навколо зімкнулася щільніше, голосніше загомоніла:

— Заклинання, каже.

— На перевертня заклинання.

— Але ж справді…

— Та підпалюй, не слухай…

Власник сараю підскочив до Руала, схопив його за рукав:

— І я кажу, не треба палити… І я те саме кажу!

— Цілий буде товар твій, — сказав Руал недбало. — І вас, дурні, я врятую від кошмарної помсти цієї тварюки…

— Забирайся геть, самозванцю, — сказав чоловік у полотняному фартусі, але якось непереконливо, в’яло сказав. Руал підняв руки, закликаючи до уваги:

— Зараз. Я. На ваших очах. Вижену вовкулаку туди, звідки він прийшов, у безодню! Оболонка його є собака. Ви побачите на власні очі!

— Браво! — почулося з юрби. До Руала підскочив скуйовджений Свен:

— Слухайте його, люди! Він може! Він уже вигонив перевертня, він воскрешав мертвих, він говорив із вітром і травою! Слухайте чарівника!

Щось усередині Руала болісно стислося, але він не виказав цього, знову підняв руки:

— Мовчіть! Замовкніть на дві хвилини!

Стало відносно тихо. Руал повернувся обличчям до стіни. Йому здалося, що колись робив це. «Слухайте чарівника»… Руала охопив страх перед невдачею. Він закусив губу, намагаючись не згадувати обличчя Варта, юнака з хутора. Герцог… Розбійники… Навіщо він починає все спочатку, чому не може просто промовчати, як усі? Дурнувата, смертельно небезпечна гра.

За його спиною захвилювалася юрба. Відступати було нікуди.

— Вийди! — гучно проказав він.

Миттєво залягла тиша. Руал набрав у груди повітря:

— Виганяю тебе… У болото, у туман, у безодню, що засліплює пітьмою… Не торкай людського тіла, ні кості, ні крові, ні м’яса, ні серця, ні жил, ані печінки… Заклинаю, виганяю, у безодні замикаю!

У нього зірвався голос. Зате раптом завили навколо всі примовклі до цього пси. Завили на одній моторошній ноті й кинулися навтьоки. У юрбі зчинилося сум’яття, хтось квапився втекти, розштовхуючи інших. Що це? — подумав Руал. Поруч подав голос Свен:

— Відкрийте вхід! Відтягніть мішки, хутко!

Охочих не знайшлося, тож він сам узявся до справи.

Ільмарранен байдуже дивився, як він перевертає мішки, надсаджуючись, відтягає їх від входу. Потім Руал відіпхнув ногою останній мішок, що перепиняв шлях, відчинив низькі рипучі двері й ступив у темряву.

З кута зацьковно дивилася на нього пара нещасних, змучених очей.

— Ходи сюди, — прохрипів Руал. Намацав у півмороку вухо, вологий ніс, зашийок, що здригався.

— Біжи, — прошепотів Ільмарранен. — Іди звідси. Зараз…

Він погладив пса по зашийку, потім рішуче стис у кулаці шерсть і потяг його до виходу, звідки падало курним променем денне світло з відчинених дверей.

Юрба зойкнула.

— Оболонка його є — собака, — сказав Ільмарранен якомога гучніше й розтис пальці.

Звір на мить присів, оглушливо гавкнув і рвонувся вперед, просто на людей, що разом відсахнулися. Заверещали жінки, залилися гавкотом собаки — а величезний сірий пес помчав геть, рятуючи своє життя, і миттю зник, супроводжуваний загальним страхом і собачою зграєю. До Ільмарранена підійшов Свен, осяйно посміхнувся, ні слова не кажучи, похитав головою і потис йому руку.

— Дякую, я не голодний, — бурмотів Руал, відпихаючи тарілку зі смаженою телятиною. — Годі…

Він обважнів і трохи осоловів від щедрої, смачної, любовно приготованої їжі. Пригощали власник халабуди й кілька шанувальників, які з’явилися в Руала після подвигу з вовкулакою. Поруч за столом прилаштувався Свен — той їв мало, зате говорив не вгаваючи:

— Я вражений! Досі до тями не прийду! За десять хвилин позбавити людей перевертня, який замордував околиці! Любі мої, цей чоловік врятував ваш товар і ваші життя. І як легко, і разом з тим як мужньо! Браво, дорогий Руале. Господарю, дайте