Читати книгу - "Дух Росії"

Коли Ленін узяв державну владу, він почав втілювати в життя саме ті принципи, що були ще царськими і мали своє виправдання в аморфній організації російського суспільства та в його цілковитій відсутності культури. Можливо, саме тому, оскільки упродовж останніх років царат виявився неспроможним послідовно реалізовувати принцип абсолютизму, створивши для Думи (російський парламент у 1906-1917 рр. – Д. Д.) певну свободу преси і таке інше і цим похитнув неспроможний до самоврядування народний організм Росії, можливо, саме тому в критичну мить з'явився більшовизм, як "deus ex machina", як рятівник російських "споконвічних підвалин". Можливо, він означав тільки спробу врятувати агонізуючу імперську державність, що заразилася отрутою західноєвропейського лібералізму. Про це, про цей можливий випадок можна прочитати й у "пророків": тоді, коли Лєонтьєв обговорює можливість перенесення засад європейської культури, європейського лібералізму до Росії, він радіє сам і тішить читача тим, що це не могло б мати тривалого успіху, оскільки той лібералізм "надзвичайно легко може бути розчавлений між двома аж ніяк не ліберальними силами – між шаленим нігілістичним натиском та міцним захистом наших великих історичних принципів" [71].

"Захист великих історичних принципів" не спрацював, тому виникла потреба замінити його "шаленим нігілістичним натиском", свідками якого ми були і на чолі якого Олександр Блок побачив самого Христа "в білому віночку з рож" – отож як Антихриста. Цей тиск у Росії мав одразу ж знищити смертельні як для царату, так і для російської революції паростки європейської культури.

Тепер ми отримали відповіді на наше запитання: чому Росія принципово вороже налаштована проти Європи і чому вона вимушена Європу побороти. Аморфною російською масою може керувати тільки самодержавство, самостійним європейським суспільством – тільки власна дія. Тому Росія змушена, з одного боку, захищатися від ґрунтовних європейських рис і не допустити до себе європейських бацил, оскільки ті ґрунтовні риси, прищеплені в Росії, можуть призвести тільки до хаосу і розпаду державного механізму. З іншого боку, Росія змушена прагнути знищити ту Європу, всюди, куди сягає вплив Європи, викорінити її ідеї, позаяк вони формують єдиний захист проти будь-якого абсолютизму, в тому числі і проти російського. Попри це, вона домагається континентального панування задля руйнації духовного усвідомлення своєї належності до єдності, що на Заході окремих людей об'єднує в групи, верстви, класи і спілки, нації, і намагається перетворити ті суб'єкти на аморфну, неспроможну до спротиву масу. Росія постійно боролася з тими європейськими принципами, хоч би за якими формами приховувалася ця боротьба. Росія не боролася проти буржуазії, а проти принципу особистісної гідності і права, що їх як Ленін, так і Лєонтьєв безнадійно плутають із принципом "буржуазності".

Раніше Московія боролася з дворянством, що "пригнічує народ", у Польщі та дворянством в Україні, тому що ця верства являла собою вороже налаштовану до абсолютизму корпорацію, яка з шаблею та пером у руці спрямовувала політичне життя її нації. З часів більшовицької революції Росія в Україні боролася проти класу селян, що прокинувся до свідомого політичного життя і створював в Україні найбільшу перешкоду для московітського деспотизму. Радянська Росія бореться проти "жовтих синдикатів" і проти вождів європейського соціалізму, оскільки, щоб здобути панування над західноєвропейським робітничим рухом, із робітників потрібно зробити масу без керівника. Радянська Росія бореться проти кожної ідеї, яка переважає "ідеали" здичавілого егалітаризму та егоїзму, що раніше чи пізніше, але завше приводять до абсолютизму. Радянська Росія бореться проти добровільної кооперації, проти організованого колективізму, що ґрунтується на принципі високорозвиненого індивідуалізму. Вона бореться задля ідей, спільних для царату і більшовизму. Боротьба проти козацького дворянства у XVIII столітті, проти української церкви в ХІХ столітті, проти українського селянства в ХХ столітті – це були лише перші етапи російського походу проти Заходу; наступними етапами були боротьба проти польської "шляхти" в 1832 і 1861 роках, проти польської католицької церкви за часів Миколи ІІ (протегування так званих маріанітів. – Д. Д.) і пізніше – проти європейського робітничого руху. Мета завжди залишається тою самою – деморалізація відповідного суспільства, його розпад на незліченну кількість "порошинок" Каткова, що є необхідною передумово панування Росії в Європі.

Коли ведемо мову про зовнішню чи внутрішню політику Росії, завжди можемо констатувати одне й те ж. Коли тепер на Заході Росія сприяє таким верствам населення, як люмпен-пролетаріат, вона передовсім прагне перетягнути на свій бік такі іноземні елементи, які шанують тільки ідеали егалітаризму і задля їхнього втілення готові навіть миритися з чужим абсолютизмом, тобто своєю власною політичною смертю, легко перетворюючись на жертву російської демагогії.

Імовірно, що проблему "майбутньої Росії" чи "третьої Росії", як і питання, чи Росії колись вдасться перейняти європейські принципи, можна не брати до уваги. Мав рацію Чаадаєв, коли говорив: "Nous avons je ne sais quoi dans le sang, qui repousse tout veritable progres" [72].

В одному можна бути певним – що досі у плині своєї історії Росія виявилася неспроможною перейняти ідеї західних країн, усі її намагання наслідувати Захід були марними. Проте цього вона й не хоче. Вона вже перебуває посеред націй Заходу з погрозою, аж ніяк не приховуючи свого наміру проковтнути кожну з цих націй одна за одною, нахилити їх чи зламати. Чи жбурне Захід назустріч новим монголам гідну відповідь?

Розділ ІV 

Апокаліптичний дракон і Захід

Ці жахливі пророчі слова Е. Ренан написав під час війни 1870-71 рр.: "Росія тільки тоді буде значною небезпекою, якщо Європа дозволить їй сформувати штурмову групу з конгломерату варварських народів Центральної Азії – з народів, які самі по собі безсилі, проте навчені дисципліні, вони здатні, якщо на це не звертати уваги, згуртуватися під московітським Чингізханом, як під Драконом Апокаліпсису… Подумайте лишень, що за тягар похитнув би світову рівновагу в день, коли навколо великого московітського конгломерату згрупуються Богемія, Моравія, Хорватія, Сербія, все слов'янське населення Східної Європи, ця все ще войовнича раса з колишнім героїзмом, якій потрібно лише, щоб нею командували… Що Ви тоді скажете?"

Це застереження забутого публіциста, написане 90 років тому, в наші дні постає немов примарна настанова перед залишком Європи.

Досі сьогоднішнє політичне керівництво Заходу могло не давати відповіді на це доленосне запитання. Більш того: сталося те, про що ані Ренан, ані його сучасники не могли навіть і мріяти. Політики Заходу – в Ялті, Потсдамі, Тегерані – самі уквітчали шлях, що через Київ, Прагу, Будапешт провадив московітського Чингізхана до стародавніх міст Європи аж до Берліну. Навіть у трагічні дні України (1917-21) чи Угорщини (1956) Захід нерухомо і