Читати книгу - "Сяйво"

менші запаси помідорів, цибулі, ріпи, гарбузів і капусти.

— Слово честі… — мовила Венді, коли вони звідти вийшли. Після тридцятидоларового тижневого бюджету на бакалію, побачена нею кількість усіх тих свіжих харчів так її приголомшила, що вона не була в змозі доказати, чого саме стосується те її слово.

— Я вже троха запізнююся, — сказав, поглянувши собі на годинника, Хеллоран, — тому пропоную вам самим пройтися по шафах і холодильниках, коли ви вже влаштуєтеся. Там сири, консервоване молоко, солодке згущене молоко, дріжджі, харчова сода, повний мішок отих-там пиріжків «Застільні теревені»[76], кілька кетягів бананів, яким, проте, далеко ще до дозрівання…

— Стоп, — вигукнула вона, здіймаючи руку і сміючись. — Мені всього цього ніколи не запам’ятати. І я обіцяю залишити тут усе в чистоті.

— Це все, чого мені треба. — Він обернувся до Джека. — А містер Уллман просвітив вас щодо пацюків на його горищі?

Джек вишкірився:

— Він казав, що, ймовірно, декілька їх є на мансардному поверсі, а містер Ватсон сказав, що, ймовірно, вони є й у підвалі. Там, унизу, не менше двох тонн паперів, але я не помітив жодного поточеного, як то вони їх гризуть, будуючи собі гнізда.

— Цей Ватсон, — з лукавою прикрістю похитав головою Хеллоран. — Ну хіба він не найбільший лихослов, Джеку, з усіх, з якими вам будь-коли доводилося стикатися?

— Він ще той персонаж, — погодився Джек. Його батько був найбільшим лихословом з усіх, з якими йому будь-коли доводилося стикатися.

— Історія доволі печальна, — продовжував Хеллоран, ведучи їх назад до широких хитних дверей, що прочинялися в обідню залу «Оверлук». — Їхня родина мала гроші, колись дуже давно. Це Ватсонів дід чи прадід — не пам’ятаю, хто саме, — побудував цей заклад.

— Мені розповідали, — сказав Джек.

— Що ж трапилося? — спитала Венді.

— Ну, вони не змогли налагодити справу, — сказав Хеллоран. — Ватсон розповідатиме вам цю історію цілком… двічі на день, якщо ви йому дозволите. У старого був бзик щодо цього готелю. Гадаю, він дозволив йому зруйнувати себе морально. Він мав двох синів, і один з них загинув у якійсь пригоді, коли їхав верхи конем саме на цьому місці, тоді готель ще тільки будувався. Це трапилося тисяча дев’ятсот восьмого чи дев’ятого року. Дружина старого померла від грипу, і тоді залишилися тільки він та його молодший син. Завершилося все тим, що їх взяли доглядачами того самого готелю, який збудував старий.

— Дійсно, доволі печальна історія, — сказала Венді.

— А що сталося з ним? Зі старим? — запитав Джек.

— Він випадково встромив палець в електричну розетку, тут йому і настав кінець. — сказав Хеллоран. — Десь на початку тридцятих, перед тим як Депресія закрила цей заклад на десять наступних років. В усякому разі, Джеку, я буду вдячний, якщо ви з дружиною щодо пацюків триматиме на оці також і кухню. Якщо побачите… тоді пастки, не отруту.

Джек кліпнув очима:

— Звичайно. Кому спаде на думку труїти пацюків у кухні?

Хеллоран саркастично розсміявся:

— Містерові Уллману, ось кому. Такою ідеєю його осяяло минулої осені. Я йому все ввічливо розклав, я сказав: «Містере Уллман, а якщо, коли всі ми з’їдемося сюди наступного травня і я приготую на честь відкриття традиційну вечерю, — а це, як зазвичай, буде лосось у вельми делікатному соусі, — і всім стане зле, і лікар приїде і скаже вам: «Уллмане, що це ви тут накоїли? У вас вісімдесят найбагатших в Америці громадян постраждали внаслідок отруєння щурячою отрутою!»»

Джек, закинувши назад голову, зайшовся реготом.

— І що відповів Уллман?

Хеллоран поворушив язиком собі за щокою, немов намацуючи там крихту їжі.

— Він відповів: «То трахайтеся з пастками, Хеллоране».

Тепер розреготалися вже всі разом, навіть Денні, хоча й не був цілком певен, у чому саме сіль цього жарту, окрім того, що той якимсь чином торкався містера Уллмана, котрий, як виявилося, не конче геть усе знає.

Усі четверо пройшли до обідньої зали, зараз порожньої й тихої, з її казковим видом на захід, на притрушені снігом вершини. Кожна біла лляна скатертина була покрита полотнищем цупкого прозорого пластику. Килим, зараз згорнутий на міжсезоння, стояв у кутку, немов караульний на варті.

На протилежному боці зали був подвійний комплект дверей типу «кажанячі крила», а над ними напис золоченим старомодним курсивом: Салон-бар «Колорадо».

Перехопивши його погляд, Хеллоран сказав:

— Якщо ви людина питуща, сподіваюся, ви собі привезли якийсь запас. Звідси все вибрано дочиста. Прощальна вечірка службовців учора, розумієте. Від покоївок до носіїв, усі тут сьогодні тиняються з головним болем, включно зі мною.

— Я не п’ю, — повідомив коротко Джек. Вони повернулися до вестибюля.

За ті півгодини, що вони провели в кухні, там сильно порідшало. Довге центральне приміщення набувало тихого, пустинного вигляду, який, як гадав Джек, доволі скоро стане звичним для них. Порожніми стояли крісла з високими спинками. Поїхали вже черниці, які були сиділи біля каміна, та й саме вогнище вщухло до шару затишно тліючого приску. Венді визирнула на стоянку і побачила, що, окрім заледве якоїсь дюжини, зникли всі машини.

Вона вловила себе на тому, що їй хочеться, аби вони забралися у свій «фольксваген» і поїхали назад до Боулдера… чи бодай кудись звідси.

Джек роздивлявся по вестибюлі, шукаючи Уллмана, але того там не було.

Підійшла юна покоївка із заколотим на потилиці ясно-попелястим волоссям:

— Твій багаж уже на ґанку, Діку.

— Дякую, Селлі, — цьомнув він її в лоба. — Гарної тобі зими. Чув, ти виходиш заміж.

Коли вона пішла, зухвало вихляючи задком, він обернувся до Торренсів:

— Я мушу вже поспішати, якщо збираюся встигнути на свій літак. Хочу побажати вам усього найкращого. Вірю, що так і буде.

— Дякую, — відповів Джек. — Ви були дуже добрі.

— Я добре доглядатиму вашу кухню, — знову пообіцяла Венді. — Насолоджуйтеся Флоридою.

— Так завжди і роблю, — сказав Хеллоран. Упершись долонями собі в коліна, він нахилився до Денні:

— Останній шанс, парубку. Хочеш поїхати у Флориду?

— Гадаю, ні, — відповів Денні, усміхаючись.

— Окей. А хочеш допомогти мені покласти речі в машину?

— Якщо мама скаже, що мені можна.

— Можна, — сказала Венді, — але мусиш застібнути курточку. — Вона нахилилася вперед, щоб самій це зробити, але її випередив Хеллоран, його великі брунатні