Читати книгу - "Фаворит"

дуже нагадувала реквізит «вестернів», хоч я не сумнівався, що все то справжнє. А в центрі звисав пучок волосся з висохлим шматочком шкіри. Внизу ярлик: «Скальп».

Я обернувся й спіймав очі дядечка Джорджа, що сяяли зловтіхою. Він шаснув ними по полицях.

— Так, так, це справжній, — урочисто пояснив. — Йому майже сто років.

— Цікаво, — стримано відказав я.

— Я віддав вивченню північноамериканських індійців добрий рік, адже серед них так багато племен. Та зараз я взявся за Центральну Америку. Потім займуся Південною. Інки, фуеги і так далі. Я, звичайно, не вчений, не буваю в експедиціях, проте не раз виступав на шпальтах періодичних видань. Ось зараз пишу для «Великого хлопчачого тижневика». — Щоки-пампушки тремтіли од беззвучного сміху, ніби то були неабиякі дотепи. Потім губи видовжилися, рожеві зморшки застигли, ї він почовгав до дверей.

Я поспішив за ним і зупинився біля великого письмового столу, різьбленого з мореного дуба, на якому, окрім двох телефонів й срібного приладдя, лежали картонні теки з блідо-голубими наклейками й написами: «Арафо», «Чероккі», «Сіу», «Навахо», «Могаук».

Обіч лежала течка з позначкою: «Майя». Я простягнув до неї руку, бо ніколи не чув такого племені, та пухке ручисько дядечка Джорджа випередило мене.

— Я ще тільки почав збирати відомості про цей народ, — вибачився він, — і тут нема чого дивитись.

— Я ніколи не чув про них.

— Це індійці Центральної, а не Північної Америки, — люб'язно пояснив він. — Вони були чудові астрономи й математики. Дуже освічені. Я захоплююсь ними! Вони відкрили пружність каучуку й робили з нього м’ячі за багато століть до того, як він з'явився в Європі. Зараз я вивчаю їхні війни: хочу дізнатися, що вони робили з полоненими. Деякі фрески зображують цих нещасних у позі, що нагадує благаючих пощади. — Його очі втупилися в мої. — Може, допоможете мені систематизувати ці відомості?

— Та… я… не…

Щоки-пампушки здригнулися.

— Я й не сподівався, що ви захочете. Ліпше, звичайно, повезти Кет кататися.

Оскільки я не знав, як поставиться до такого кроку тітонька Деб, заява дядечка Джорджа була для мене подарунком. О третій ми вже спішили з Кет до невеличкого гаража за будинком; тітонька Деб пробурчала свою згоду на нашу відсутність за вечірнім чаєм.

— Пам’ятаєте, того вечора, коли ми з вами танцювали, я розповідав про загибель Білла Девідсона?.. — почав я обережно, допомагаючи Кет відчинити двері гаража.

— Хіба можна таке забути!

— А ви часом нікому не казали? Звичайно, це не таємниця, але мені хотілося б знати… чи не поділились ви з ким-небудь?

Кет наморщила носа.

— Важко згадати, але, по-моєму, я говорила лише тітоньці Деб і дядечкові Джорджу. Адже я не знала, що це таємниця. — її голос підвищився до інтонації запитання.

— Та воно ніби й не таємниця!.. Скажіть, а що ваш дядечко поробляв, перш ніж вийти у відставку та зайнятись антропологією?

— У відставку? То він просто жартує. Дядечко полишив свої справи, коли йому було років тридцять, діставши в спадок від батька казкове багатство. Після того вони з тітонькою щороку їздили по світу збирати оті гидкі експонати, що їх він показував вам у кабінеті. Як ви на це дивитесь?

Я не міг приховати своєї відрази. Вона розсміялась і заявила:

— Я теж їх не можу терпіти, але боюсь виказувати це, так він ними захоплюється!

Гараж містився в колишньому сараї. Там вистачало місця для чотирьох машин, що стояли в ряд: «даймлер» — новеньке кремове авто з відкидним верхом, мій «лотос», а трохи збоку — занедбаний чорний лімузин на вісім кінських сил. Всі вони, беручи й мою, були до блиску начищені. Калбертстон знав свою справу.

— Цією таратайкою ми їздимо тільки по продукти в село. Кремове авто — моє. Дядечко Джордж подарував, коли я минулого літа повернулась із Швейцарії. Еге ж, чудове? — Кет лагідно погладила машину.

— То, може, візьмемо її замість моєї? — запропонував я, — Я теж не проти на такій покататися.

Вона зраділа. Пов'язавши голову блакитним шарфом, вивела машину з гаража, й ми покотили під'їзною доріжкою до воріт; на шосе Кет звернула в бік села.

— Куди поїдемо? — запитала вона.

— Якшо хочете, в Стейнінг, — одказав я.

— Дивне місце для прогулянки! А може, краще до моря?

— Я хочу навідати одного фермера поблизу Стейнінга. Спитати його про фургон для перевезення коней, — пояснив я. I виклав, як оті хлопці з фургона втовкмачували мені, щоб не допитувався про смерть Білла. — Той фургон належить фермерові з Вашінгтона, це поблизу Стейнінга. Отож я й хочу спитати, хто наймав його минулої суботи.

— Ой, як цікаво! — вигукнула вона. I повела машину швидше. Я сидів збоку й милувався нею. Чудовий профіль, блакитний шарф, що майорів під вітром, пасмо волосся на гарненькому чолі, вишневі губки, ніби намальовані, — вона могла заполонити будь-чиє серце.

До Вашінгтона було всього-на-всього десять миль. Ми в'їхали в село й зупинилися. Я поспитав у дітей, що поверталися зі школи, де будинок фермера Лоусона,

— Он там! — показали вони.

То була зелена, добре впорядкована ферма з капітальним будинком і новеньким сараєм позаду.

Кет заїхала в двір, ми вийшли й попростували до будинку.

Післяобідня пора в суботу непідходящий час для відвідин трудівника, що насолоджується відпочинком, — та що поробиш.

Ми подзвонили, але нам довго не відчиняли. Нарешті на порозі став гарний моложавий чоловік з газетою в руках і здивовано видивився на нас.

— Можна мені поговорити з містером Лоусоном? — звернувся я.

— Лоусон перед вами, — позіхнув він.

— Це ваша ферма?

— Так. Чим можу служити? — і знову позіхнув.

Я пояснив, що, наскільки мені відомо, у нього є кінський фургон, який можна найняти. Він потер носа, пильно оглядаючи нас.

— Фургон дуже старий. А на коли він вам потрібен?

— Я хочу спершу оглянути його.

— Ага. Тоді хвилинку заждіть. — Він зайшов у дім, і ми почули, як він перемовлявся з жінкою. Та вийшов уже без газети.

— Ходімо, — сказав, ідучи попереду. Фургон стояв просто неба, устелений зверху сіном. АРХ-708. Мій давній знайомий!

Я признався Лоусону, що не маю потреби брати його, тільки хотів би довідатися, хто наймав саме цей фургон вісім днів тому. Та, побачивши, що це ошелешило його і що він уже збирається витурити нас з двору, пояснив, навіщо мені це.

— Не може бути, щоб то трапилося саме в цьому фургоні!

— Саме в ньому!

— Я ж нікому не давав його вісім днів тому. Він стояв ось тут цілий день.

— Він був у Мейденхеді.

Фермер дивився на мене, певно, цілих півхвилини. Відтак заявив:

— Коли це правда, то його брали