Читати книгу - "Галапагос"

з гідів не з'явився й не дав про себе знати, а третина команди вже розбіглася, бо турбувалася насамперед про свої родини, капітан промовив: «Терпіння. Усмішка. Впевненість. Усе влаштується якнайкращим чином».

24

Мері Хепберн бачила й належно оцінила капітанову клоунаду в програмі «Вечірнє шоу», а потім ще «Доброго ранку, Америко». Мері відчула навіть, що знайома з капітаном ще до того, як великий мозок привів її до Гуаякіля.

«Вечірнє шоу» вона дивилася через два тижні після смерті Роя, і капітан був перший після цієї сумної події, кому вдалося її розсмішити. Мері сиділа у вітальні свого будиночка — довкола по сусідству стояли порожні будинки на продаж — і чула, як сама голосно регоче з того смішного еквадорського підводного флоту, що мав традицію занурюватись на дно й ніколи не випливати на поверхню.

їй здалося тоді, що фон Кляйст багато чим нагадує Роя з його любов'ю до природи й техніки. А то хіба призначили б його капітаном «Баійї де Дарвін»? І великий мозок примусив її звернутись уголос до капітанового зображення на телеекрані, викликавши зніяковіння у власної душі, хоч її слів ніхто й не чув:

— Чи є бодай якийсь шанс на те, що ти схочеш одружитися зі мною?

Виявилось, що вона принаймні трохи краще обізнана з технікою, ніж він, — просто завдяки рокам, прожитим із Роєм. Після чоловікової смерті, коли, наприклад, зіпсувалася газонокосарка, Мері сама спромоглася замінити в ній запальну свічку й запустити двигун, чого капітан ніколи б не зробив.

Незрівнянно більше знала вона й про острови. Саме Мері правильно визначила той острів, на якому їй судилося залишитись до кінця своїх днів. Капітан, хапаючись за рештки почуття власної гідності й авторитету після того, як великий мозок учинив йому таку халепу, заявив був, що цей острів зветься Рабіда;

однак то був, безперечно, не Рабіда, і капітан його, в усякому разі, ніколи не бачив.

А що дало змогу Мері розпізнати Санта-Росалію, то це види зябликів, які там переважали. Ці невеличкі, непоказні птахи брудного жовто-бурого кольору, такі нецікаві для більшості туристів і для її учнів, захоплювали молодого Чарлза Дарвіна не менше, ніж гігантські черепахи, чи олуші, чи морські ігуани, чи будь-які інші тамтешні істоти. Справа в тому, що зяблики, хоч і були дуже схожі на вигляд, насправді належали до тринадцяти видів, і кожен вид годувався й добував собі корм по-своєму.

Жоден із цих видів не мав близьких родичів ні на південноамериканському континенті, ані десь-інде, їхні предки добулися сюди теж, мабуть, Ноєвим ковчегом або якимсь природним плотом, бо вирушати в тисячокілометровий переліт над відкритим океаном було для зябликів явно не характерним.

На островах не водилося дятлів, та були зяблики, які їли те, що призначалося дятлам. Довбати дерево такий зяблик, правда, не міг, тож він брав у свій невеличкий тупенький дзьобик трісочку чи колючку від кактуса й виколупував нею всіляких комах з їхніх схованок.

Іншим видом зябликів були кровососи; вони жили тим, що дзьобали неуважного олуша в його довгу шию доти, доки виступить кров. Тоді вони напивалися цього делікатесу досхочу. Люди називали тих птахів Geospiza difficilis.

Основним місцем гніздування тих дивних зябликів, їхнім едемом був острів Санта-Росалія. Мері, мабуть, ніколи й не почула б про цей острів — адже він лежав так далеко від решти архіпелагу і його так рідко відвідували люди, — якби він не кишів отими Geospiza difficilis. До того ж вона, звичайно, не розводилася б стільки про це на своїх уроках, якби кровососи не були єдиними зябликами, якими можна хоч трохи зацікавити учнів.

Ця прекрасна вчителька казала учням, що для графа Дракули то були б ідеальні домашні пташки. Вона знала, що для більшості її учнів цей цілком вигаданий граф — особа набагато значніша, ніж, скажімо, Джордж Вашінгтон, який лише заснував їхню державу.

Про Дракулу вони й знали більше, тож Мері могла продовжити свій жарт, додавши, що йому ця пташка як домашня могла б і не сподобатись: адже граф, якого вона називала «упирем трансільванським», цілий день спав, тоді як Geospiza difficilis спав цілу ніч. «Отож, — зітхала вона з удаваним сумом, — найліпшою домашньою пташкою для графа Дракули лишається, певно, представник родини Desmodontidae, тобто, як не по-науковому, кажан-вампір».

А потім, на завершення жарту, Мері казала: «Якщо ви опинитесь на Санта-Росалії і вб'єте одного з цих Geospiza difficilis, то що зробите, аби бути певним, що він уже не оживе?» І сама ж відповідала: «Його слід поховати на роздоріжжі і, звичайно, з невеличким кілком, устромленим просто в серце».

Що викликало в молодого Чарлза Дарвіна найглибші роздуми, коли він міркував про всі види галапагоських зябликів, то це те, що вони поводяться якнайліпше, імітуючи куди спеціалізованіших птахів з усіх континентів. Якби це мало якийсь сенс, то він ладен був повірити, що все розмаїття істот, яке спостерігав він, Дарвін, подорожуючи довкола світу, створив справді всемогутній Господь. Але його великому мозкові було невтямки, чому Творець саме на Галапагоських островах наділив усіма маломожливими видами діяльності малих сухопутних птахів здебільш погано пристосованих до цього зябликів. Що завадило Творцеві, коли він, приміром, вирішив, що на островах має бути якийсь дятлоподібний птах, створити там справжнього дятла? А коли подумав, що добре було б мати й кровососа, то чому, заради всіх святих, не створив кажана-вампіра, а створив, знову ж таки, зяблика? Зяблика-вампіра?

І Мері ставила перед своїми учнями це нелегке запитання, додаючи:

«Висловлюйтесь, будь ласка».

Коли вона вперше ступила на чорну гостру скелю, до якої прибило «Баійю де Дарвін», то спіткнулася, впала й здерла шкіру на кісточках пальців правої руки. Болю Мері не відчула. Вона пильно оглянула ранки; на них повиступали краплини крові.

Та раптом на її палець безстрашно сів зяблик. Мері не здивувалася, бо чула багато історій про зябликів, які сідають на людські голови чи руки, п'ють із кухлів тощо. Тож вона сприйняла це як ласкаве запрошення на острови й, нерухомо тримаючи руку, ніжно запитала в пташки:

— А до якого ж із тринадцяти видів ти належиш?

Зяблик, наче зрозумівши її запитання, заходився показувати, хто він, спиваючи з ранок червоні краплини.

І Мері обвела поглядом острів, не здогадуючись, що їй судилося провести тут решту життя й тисячу разів підгодовувати зябликів-вампірів. Потім вона промовила капітанові, до якого вже втратила всяку повагу:

— То, кажете, це острів Рабіда?

— Так, — відповів він, — я цілком певен цього.

— Що ж, мені боляче казати це вам після всього, чого