Читати книгу - "Пригоди Грицька Половинки"

class="p1">— Мовчиш, значить, правда… Тому Армін і не написав тобі, що Інгрід дівчина, що…

— Не вір, Чайник! — раптом закричав Петякантроп. — Це вона навмисно! Це вона розігрує! Щоб посміятися. Я її знаю! Це ж… Це така!.. У-у-у! Думаєш, що вона що? Це ж вона впливає на нас! Благотворно! Розумієш? Ух, хитрюга! Не вір! Не піддавайся! Це ніяка не Інгрід! Це якась її подружка! З Києва. Хіба ти не бачиш?

Зовсім розгублене Чайникове обличчя враз набуло зосередженого виразу:

— А як ти доведеш, що це Інгрід?

Свєта глянула на дівчинку. Дівчинка розкрила сумку:

— Армін обіцяв тобі книжку про космічний пришелець… Ну ось! — вона витягла із сумки якусь книжку і простягнула Чайнику.

Чайник узяв, і знову його обличчя стало розгубленим:

— Так… справді… Значить, ти… вона… — А я… а ми… — заморгав Чайник.

— Ух ти-и!.. — прохрипів Петякантроп.

— І взагалі…

— Що ж тепер буде?

— Замість того, щоб фройндшафт — дружба, ми…

— І взагалі…

— Та нічого-нічого, — привітно усміхнулась Інгрід. — Я на вас не ображаюсь. Зовсім-зовсім… Ні… Я приїхала спеціально, щоб… — вона подивилася на Чайника. — Де твій гросмутер? Твій бабушк?

— У… у хаті. А що? — збентежився Чайник.

— Я хочу… їх мус… Я мушу… должна. Його ім'я єсть Надія Чайка? Правда?

— Правда. А що? — ще більше збентежився Чайник.

— Я шукала довго-довго. Писала много адреса. І вот… Свєта мені зробила дуже великий помощ… Розкажи, Свєта, ти. Мені трудно. Я ще не вмію ваш язик.

— Це було давно… — почала Свєта. — У сорок п'ятому році. В Берліні. Напередодні перемоги. У Берліні вже точилися вуличні бої. І от Гітлер наказав затопити метро, де ховалися мирні жителі. Загинуло дуже багато людей. І тоді одна українська жінка, яку вигнали на роботу в Німеччину, врятувала маленького німецького хлопчика. Тримала його на руках над головою. І врятувала. А то б він захлинувся. Той хлопчик — то був батько Інгрід.

— Так, — кивнула Інгрід.

— А жінка — твоя бабуся.

У Котьки аж серце защеміло.

На Чайника боляче було дивитися — такий у нього був жалюгідний вигляд у цю мить: все обличчя скривилося, от-от заплаче.

— Як?! — вражено спитав він. — А я… я нічого не знав про хлопчика. Баба ніколи не говорила.

— Бо твоя бабуся дуже скромна, не любить про себе говорити, тому й не розказувала, щоб не думали, що хвалиться. Я ледве у неї випитала. Дуже вона не любить згадувати ті часи. Стільки вона натерпілася тоді. А я хотіла вам розказати, так ви ж… — Свєта затнулася.

Хлопці разом, як по команді, опустили голови. Що ж, правда… Котька сам був свідок. Нічого тут не скажеш. Чайник раптом стрепенувся і закричав:

— Бабо! Бабо! Ідіть сюди! Швидше!..

Одразу ж рипнули двері і з хати вийшла баба Надя. Мабуть, вона давно стояла в сінях і все чула.

— Ой! — скрикнула Інгрід. — Здрастуйте! Здрастуйте! Я… Ми… Ви… можна, я вас поцілую? — вона кинулася до баби Наді й рвучко обняла її.

— Здрастуй! Здрастуй, дитино!.. — пригорнула її до себе баба Надя.

— Спасибі! Спасибі! Спасибі вам! Від мене… від тата… від усіх нас, — дівчинка не стрималась й захлинулася, заплакала.

— Ну що ти… що ти… — сама ледве стримуючи сльози, баба Надя гладила її по голові. — Я вже й виклик оформила, вчора одправила цінним листом… Чекаю вас усіх… Чекаємо…

Котька був такий схвильований цією несподіваною сценою, що навіть забув про пришельця. Якийсь час всі в дворі мовчали. Потім Чайник тяжко зітхнув і скрушно похитав головою:

— Ех, бабо, бабо! Що ж ви наробили!.. Чого ж ви нічого не сказали? Ви ж… ви ж зіпсували мені все життя… Я ж міг би… міг… а тепер… Тепер я… І взагалі… Ех!.. — Він махнув у відчаї рукою. — Якби ж ви тільки знали! Це ж усе має тепер… міжпланетне значення… Це ж… Це ж усе бачив і чув Семуа.

— Хто? — здивовано звела брови баба Надя.

— Що?

— Га? — перезирнулися Свєта і Інгрід.

— Ех!.. «Хто?» «Що?» — Чайник знову махнув рукою. — Пришелець. З космосу… Інопланетянин. От хто!..

— Що ти таке говориш?! — знизала плечима баба Надя. — На сонці перегрівся, чи що?

— От видумляка! — усміхнулася Свєта.

— Нічого я не видумляка. І на сонці не перегрівся. От його спитайте! — Чайник кивнув на Петюкантропа. — Зразу удвох на сонці не перегріваються.

— Точно. Інопланетянин! — хитнув головою Петякантроп.

— Збирався узяти нас на свою планету… Укриц Анера. А тепер… — Чайник зітхнув. — А тепер… Звичайно… Таке побачив, почув… Звичайно… Припинить усякі контакти. Назавжди. Ех!.. Не так за себе, як за людство, за нашу планету обидно. Подумає, що вся наша планета, всі жителі такі… Ех, бабо, бабо! — Чайник трагічно шморгнув носом і одвернувся, ховаючи скупі чоловічі сльози.

— Ой, лишенько! — забідкалася баба Надя. — Що це з дитиною?! Що це він балакає? Як несповна розуму. І бачу ж, не жартує… Васю, голубчику мій! Онучку мій рідненький! Що це з тобою?!

— Ех, бабо, бабо! — не повергаючи голови, знову трагічно шморгнув носом Чайник.

— Та не турбуйтесь, не хвилюйтесь, бабусю! — кинулася заспокоювати бабу Надю Свєта. — Нічого страшного. То вони фантазують, вигадують… Це ж такі видумляки! Я ж їх знаю! їм просто незручно, що так вийшло, і вони хочуть… Вони й на річці вигадували, а нікого не було. Це й Грицько Половинка засвідчити може.

— Правда? — перепитала баба Надя і полегшено зітхнула. — Ху!..' А я вже… Ну хіба можна так жартувати?

Чайник безпорадно глянув на Петюкантропа. Їм не вірили!

РОЗДІЛ XV

Пришелець з хлівця. Падіння. І знову Семуа.

«А ви не вірили!..» Таємниця розкривається.

«Інопланетяни».

Котька розхвилювався.

Як же так? Він же сам, на власні очі бачив! Він же свідок! Він… Ні!.. Він не може стояти у смердючому хлівці й мовчати, коли там так не вірять. Він мусить сказати, він мусить…

Котька рвонувся вперед, пхнув двері і кулею вискочив з хлівця.

І тут сталося те, чого він не передбачав.

Засліплений сонцем і власним ентузіазмом, Котька не помітив ночов з водою, перечепився об них і з усього маху гепнувся прямісінько у ночви.

І всі високі благородні слова на захист хлопців, які мали зірватися з його язика, вмить булькнули і потонули у тих ночвах.

— Г-ох!.. — тільки й вимовив Котька, підхопившися з землі, мокрий, розгублений і нещасний.

— Ох-х-х!.. — лунрю прокотилося по подвір'ю. Бо всі, хто там був, не могли втриматися, щоб вражено не сказати «Ох!».

Всі дивилися на Котьку так, наче він упав з неба. Перша отямилася баба Надя.

— Овва! Драстуйте вам! — весело сказала