Читати книгу - "Нарис Історії ОУН"

потребою хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликала до життя і чину Провід Українських Націоналістів.

Найближчим завданням Проводу є зформування ідеологічної бази й розроблення структури та намічення пляну діяльности майбутньої організації, як рівнож підготовка загалу українських націоналістичних елементів до прийняття вже від нині її кадрів. У своїй діяльності Провід з одного боку спирається на всіх учасників Конференції, що підпорядкувалися йому, а з другого – має ввійти в тісний зв'язок з існуючими організаціями українських націоналістів. Завершенням діяльности теперішнього Проводу буде Конґрес Українських Націоналістів, що має остаточно усталити ідеологічні позиції українського націоналізму, ствердити факт постання єдиної організації, прийняти її структуру та покликати її сталий Провід.

Цим шляхом організований, послідовний український націоналізм, відкидаючи всякі орієнтації на зовнішні сили, хоче й буде йти до перебрання в свої руки керми українського національно-політичного життя й змагатиме до відновлення та оборони Незалежної, Соборної Української Держави.

За Президію Конференції Українських Націоналістів:

інж. Дмитро Андрієвський, голова

Володимир Мартинець, секретар”.

Поява „Розбудови Нації”

Заплянований І. Конференцією Українських Націоналістів офіціоз Проводу Українських Націоналістів (ПУН), місячник під назвою „Розбудова Нації”, почав появлятися, як це було намічено, від січня 1928 р. В цьому журналі найбільше місця й уваги присвячувано головно питанню ідеології українського націоналізму та організаційним справам майбутньої єдиної організації українських націоналістів.

У трьох перших числах „Розбудови Нації” (ч. 1-ше зредаґував Вол. Мартинець, чч. 2-ге і 3-те – Петро Кожевників) були вміщені такі статті різних авторів: „До головних засад націоналізму” – д-р Ю. Вассиян; „Соборність психології та політики – основа націоналізму” – М. Сціборський; „Наша позиція” – інж. Дм. Андрієвський; „Принципи раціональної політичної організації” – Л. Костарів; „Листи з Італії: Дещо про фашизм” – Є. Онацький; „Революція чи контрреволюція” – О. Бабій; „Причинки до історії ролі Січових Стрільців в Україні” – полк. Є. Коновалець. Крім цього в згаданих числах „Р. Н.” були вміщені статті також і на загальні теми, як теж дописи про політичне положення на українських землях під усіма чотирма окупаціями та на чужині. Названі статті були написані у визначеному І. Конференцією Українських Націоналістів пляні ідеологічної, політичної та психологічної підготовки до майбутнього Конгресу Українських Націоналістів і до створення єдиної організації українських націоналістів, яку повинен покликати до життя і дії запроєктований Конґрес.

І так, д-р Ю. Вассиян подав у стисло науковій формі основні засади ідеології українського націоналізму, чітко підкреслив органічну пов'язаність цієї ідеології з духовістю української нації, з її природнім відвічним прагненням до самовиявлення в усіх ділянках життя, а при цьому вичерпно з'ясував державницько-творчий характер української націоналістичної ідеології. М. Сціборський і Дм. Андрієвський окреслювали у своїх статтях політичні позиції сучасного українського націоналістичного руху і його ставлення до інших політичних таборів, зокрема ж до українських партій. Суть італійського фашизму була проаналізована Є. Онацьким, який вказав на цілковиту відмінність українського націоналізму й італійського фашизму, як теж на неможливість і недоцільність пересаджування цього останнього на український ґрунт. Стаття О. Бабія з'ясовувала ставлення українського націоналістичного руху, в ідеологічно-програмовій та політичній ділянках, до комуно-большевизму. Л. Костарів подав жмут думок до дискусії про політичні принципи націоналістичної організації, як політичного руху. „Причинки до історії і ролі Січових Стрільців”, написані полк. Є. Коновальцем, вказали на світлі моменти державницько-творчої традиції в нашому недавньоминулому. Це минуле було творене спільно молодими українськими патріотами, що походили з західніх чи східніх українських земель і діяли в рядах військової формації Січових Стрільців на Наддніпрянщині. Названа праця полк. Є. Коновальця є чіткою і переконливою ілюстрацією позитивного, творчого характеру українського націоналізму, визнаннями якого саме були Січові Стрільці. Разючим контрастом до нього є руїнницький соціялізм, що то його намагалися прищепити нашому народові партійні лідери, а який так багато приніс шкоди українським визвольним змаганням і державному будівництву.

Великим моральним і політичним успіхом увінчалися організовані з ініціятиви ПУН-у публічні доповіді для українського громадянства. Хоч усі тодішні українські політичні партії, а головно соціялістичні лідери, що опинилися на еміґрації, зустріли український націоналістичний рух і хвилями партійницької ненависти, накидаючись на нього на партійних і вічах неперебірливою лайкою, – то симпатії позапартійного громадянства чимраз виразніше зверталися в бік українського націоналізму.

Так, отже, ідеологічно-політична і психологічна підготова для створення єдиної організації українських націоналістів проходила цілком успішно.

Причини відкладення Конґресу Українських Націоналістів

Зате ж в організаційній ділянці ініціятори нового діла зустрілися з несподіваними труднощами. І-ша Конференція не прийняла рішучих остаточних постанов щодо злиття всіх існуючих українських націоналістичних організацій в одну нову. І хоч усі ті організації поставились були прихильно до створення Проводу Українських Націоналістів і здебільша йому підпорядкувалися, то все ж таки продовжували існувати окремо. Головно у проводів згаданих організацій помітна була тиха нехіть до вимоги самоліквідуватися. І так, наприклад, низові клітини Леґії Українських Націоналістів і Групи Української Національної Молоді у Брні на Моравії та в Берліні, після обговорення ухвал І. Конференції, ухвалили підпорядкуватися ПУН-ові, як найвищому керівному органові всіх українських націоналістичних організацій, а крім цього створили, з власного почину, нову одну організацію – „Союз Українських Націоналістів”, в якій влилися всі дотогочасні окремі клітини Леґії та Групи. Та в той самий час, на засіданні Центрального Комітету Леґії Українських Націоналістів, обвинувачувано М. Сціборського, тодішнього голову Леґії, за „самовільне переступлення даних йому компентенцій”, конкретно кажучи, за згоду стати членом ПУН-у без попередньої апробати на це з боку Центрального Комітету Леґії. І хоч після дискусії над цією справою на форумі ЦК оте обвинувачення знято, то деякі члени ЦК Леґії були і надалі в тихій опозиції до пропозиції зліквідувати Леґію на користь майбутньої єдиної організації українських націоналістів. Щойно по деякому часі ті опозиціонери змінили свою думку і погодилися на згадану пропозицію.

Та в ще гострішій формі виявився спротив проти організаційної самоліквідації у членів Крайової Команди УВО. Висловлені в цій справі на І. Конференції д-ром Л. Макарушкою погляди були не тільки його власними. На такому самому становищі стояли й деякі інші члени УВО, головно ж ті, які в міжчасі стали членами леґальної партії УНДО. Особливо завзятим противником самоліквідації УВО був Дмитро Паліїв, тодішній політичний референт Крайової Команди УВО. Через те важко

[...]

державним пашпортом їде леґально до польської держави член Начальної Команди УВО й ПУН підготовляючи акцію, що була звернена проти тієї держави”.

Ціла ця досить дивна справа викликала в Краю і за кордоном різні міркування і стала джерелом всяких