Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

Але раніше їхня головна брама була на іншому перевалі, який легше було долати, і там гобліни часто хапали мандрівників, котрим траплялося заночувати біля входу в їхні володіння. Напевно, ходити через той перевал перестали, і гобліни, мабуть, відкрили свій новий вхід на вершині того перевалу, через який ішли гноми, — і то зовсім недавно відкрили, бо ж досі цей перевал був цілком безпечний.

— Треба буде мені якось пошукати більш-менш порядного велетня, котрий би завалив камінням той їхній вихід, — сказав Гандальф, — а то скоро зовсім неможливо стане ходити через ці гори.

Почувши гобітів зойк, Гандальф одразу зрозумів, що скоїлося. Вбивши спалахом тих гоблінів, що кинулися його схопити, він проскочив у щілину в дверях, перш ніж вони зачинилися. Слідом за погоничами й бранцями він пройшов аж до того місця, де починалась велика зала; там він присів і витворив найкращий чарівний фейєрверк, який можна було зробити в тих сутінках.

— Ризиковане то було діло, — зауважив він. — Усе висіло на волосині!

Але ж хто не знав, що Гандальф — великий майстер світляної та вогняної магії (навіть Більбо не забув, якщо ви пригадуєте, тих чарівних фейєрверків на купальські бенкети старого Тука)! Решта всім нам відома — окрім того хіба, що Гандальф добре знав про запасну браму, як він її називав, — ті нижні двері, де Більбо розгубив свої гудзики. Насправді про нижні двері знали всі, хто бував у цій частині гір; але в тих ходах-переходах таки треба було чарівницької голови, щоб вивести всіх де слід.

— Ту браму вони зробили ще хтозна-коли, — пояснив він, — почасти як запасний вихід, коли треба порятуватися від небезпеки, і почасти як вихід у землі, що лежать по той бік гір. Гобліни досі ночами роблять набіги на східні землі, завдаючи їм великої шкоди. Запасну браму вони завжди охороняють, і нікому ще не вдавалося її закидати. Після цієї пригоди поторочі подвоять сторожу, — засміявся він.

Усі теж засміялися. Хоч і втратили багато, зате ж вони вбили Великого Гобліна і ще багатьох почвар і всі врятувалися, — тож, можна сказати, вийшли з халепи звитяжцями. Але чарівник нагадав їм, що небезпека ще не минула.

— Ми трохи відпочили, тож рушаймо хутчій, — сказав він. — Коли споночіє, сотні їх вирядяться за нами навздогін; а вже довшають тіні. Після того, як ми пройдемо, гобліни ще багато годин чутимуть наші сліди. До сутінків нам треба пройти чимало миль. Якщо не зіпсується погода, нам трохи посвітить місяць, і це добре. Не те, що поторочі не люблять місяця, чи що, — просто нам легше буде знаходити дорогу.

— Саме так! — відповів він на ще деякі гобітові запитання. — В тих гоблінських тунелях ти загубив лік часу. Сьогодні четвер, а нас захопили в полон у понеділок вночі або у вівторок на світанку. Ми пройшли багато-багато миль, пройшли попід найвищими горами і вигулькнули тепер з другого боку Імлистих гір — ніби навпростець. Але ми перебуваємо не там, куди нас мала вивести дорога через наш перевал; ми надто збочили на північ, і попереду в нас важка дорога. А ми ще досі в горах. Рушаймо!

— Я помираю з голоду, — простогнав Більбо, який раптом збагнув, що це ж він не їв з поза-позавчорашнього вечора.

Отаке знести гобітові! Ви тільки уявіть. Шлунок був у нього порожній-порожнісінький, і тепер, коли минулося хвилювання, тремтіли ноги.

— Нічим не можу зарадити, — відказав Гандальф. — Хіба що піди назад, коли хочеш, і гарненько попроси гоблінів, щоб віддали твого поні з поклажею.

— Ні, красно дякую!

— Ну, тоді нам просто слід міцніше затягти пояси й чимчикувати далі — або ж із нас самих зроблять вечерю, і це буде куди гірше, ніж коли ми не повечеряємо сьогодні.

Дорогою Більбо все роззирався обабіч, чи не трапиться щось їстівне. Та ожина досі ще тільки цвіла, і, звісно ж, тут не було ніяких горіхів, навіть глоду не було. Він пожував трохи щавлю та напився з гірського потічка, що перетинав стежку. З'їв ще три сунички, що їх знайшов на березі потічка, але наїдку з того було небагато.

Вони все йшли і йшли. Кам'янистої стежки не стало. Кущі, висока трава поміж валунами, випасені кролями зелені галявинки, чебрець, шавлія, майоран, жовті гірські троянди — все це зникло, і мандрівники опинилися на вершині широкого й крутого схилу, всіяного камінням, — рештками кам'яної лавини. Почали спускатися тим схилом, і з-під ніг покотилися дрібні камінчики, поповзла всяка потеруха; скоро вже більші шматки битого каменю поторохтіли вниз, зрушуючи інші камінці, змушуючи все те сунутись і котитись; далі зрушилися справжні брили, і поскакали, гупаючи та здіймаючи пилюку. Незабаром чи не увесь схил вище й нижче від наших подорожан поповз і заворушився, і всі вони, збившись докупи, їхали вниз посеред жахливої мішанини брил і каменів, що сунулись, гуркотіли, розбивалися в друзки.

Врятували їх дерева на дні долини. Вони “наїхали” на край соснового бору, що здирався на узвишшя, а в долинах ген-ген далі темніли густіші ліси. Хто зачепився за стовбур і, вхопившись за нижню гілляку, підтягнувся і виліз на неї, а хто (як-от малий гобіт) заховався за деревом від кам'яної навали. Скоро небезпека минула, лавина зупинилась, і чулися тільки останні глухі удари найбільших зрушених брил, що далеко внизу котилися, підскакуючи, серед папороті по сосновому корінню.

— От і добре! — сказав Гандальф. — Спасибі лавині, що підвезла нас трохи. Навіть гоблінам, що підуть по нашому сліду, навряд чи вдасться пройти тут без шуму.

— Може бути, — пробурчав Бомбур, — та зате їм легко буде скочувати камені на наші голови.

Гноми (і Злоткінс теж) аж ніяк не раділи, потираючи свої позбивані та подряпані ноги.

— Дурниці! — заявив Гандальф. — Тут ми повернемо вбік, зійдемо лавині з дороги. І то мерщій! Гляньте на світло!

Сонце давно сіло за горами. Сутінки вже густіли кругом них, хоч поміж стовбурів і понад вершинами тих дерев, що росли нижче, мандрівники могли бачити осяяні вечірнім світлом далекі рівнини. Швидко, як тільки могли, пошкандибали вони пологим схилом бору і вийшли на стежку, що навкіс, не відхиляючись, вела вниз, на південь. Часом їм доводилося пробиватись крізь зарості папороті, високі віяла якої здіймались якраз вище гобітової голови; часом ішли тихо-тихо по килимі з соснової глиці,— але весь час лісовий морок злягав дедалі важче і глибшала лісова тиша. Того вечора не було навіть вітерця, який би позітхав у гіллі дерев.

— Чи далеко нам ще йти? — спитав Більбо, коли стало вже так темно, що він тільки й бачив, як