Читати книгу - "...I жодної версiї!"

хоч i став вiдлюдьком, але перед натиском Килини Сергiївни не встояв, вона все ж розворушила його, i старий повiдомив дещо таке, вiд чого жiнка втратила спокiй, її впевненiсть, що у загибелi Журавля — чи iз злочинного недбальства, чи iз злого намiру — винна Барвiнок, зазнала удару.

Коляда розповiв, що того вечора, у середу, коли сталося нещастя у Журавля, вiн ходив до аптеки за лiками.

Килина Сергiївна, яка частенько вiдвiдувала цей дiм на Русанiвцi, нiколи не бачила старого на вулицi вдень. В крамницi, в аптеку ранiше ходила його дружина. Антон Iванович казав, що й тепер Коляда виходить на вулицю тiльки присмерком. Вивернутими пiсля давнього поранення ступнями, у величезних ортопедичних черевиках, вiн за допомогою цiпка незграбно пересувався дрiбними кроками. Побоюючись, щоб хлопчаки, якi весь час бiгають на дворi на ковзанах, ганяють, не оглядаючись, шайбу, не збили його з нiг, та й взагалi не бажаючи нагадувати людям про своє калiцтво, викликати спiвчуття, вiн до присмеркiв не виходив на вулицю.

Того вечора, повертаючись з аптеки, вiн зiткнувся у парадному з Нiною Барвiнок, яка поспiшала з їхнього дому.

— Стiй! — зрадiла Килина Сергiївна, її пiдозра, що того вечора у Журавля була друкарка, пiдтверджувалася. — Коли це було, о котрiй годинi?

— Десь о восьмiй, може, на початку дев'ятої…

— Ви що, Анатолiю Трохимовичу, дивилися на годинник?

— Нi, — вiдповiв той. — Та й годинник у мене тiльки в хатi. З собою не ношу. Он, — вiн показав на великий круглий будильник, що стояв на старовинному «боженкiвському» буфетi, купленому, очевидно, ще в молодi роки. — Лiки було обiцяно на сьому, але я зачекав, пiшов пiзнiше, щоб, коли не готово, не стовбичити в аптецi. А мотатися менi туди-сюди теж важко. Помандрував десь пiв на восьму. Поки доплентався, поки одержав, поки повернувся… Я цю дорiженьку в аптеку тепер часто мiряю, знаю, скiльки часу треба, щоб дiйти. Так i вважайте, хвилин п'ятнадцять туди i стiльки ж назад, ходжу я повiльно. Та хвилин з п'ять у черзi постояв…

Килина Сергiївна повторила, немов сама до себе:

— Восьма, початок дев'ятої… А ви не помилилися, Анатолiю Трохимовичу? Адже темно було на вулицi. Може, обiзвалися, тiльки привидiлося, що вона?

— Нi, нi, та сама пасiя Антонова. Я її в обличчя добре знаю, бо частенько бачив, як вона до нього шастала. У мене у дверях є вiчко — як загримить лiфт, я й дивлюсь… може, до мене хто. Та все мимо. Немає кому i немає чого… Тiльки раз на мiсяць пенсiю приносять, але я свiй день знаю. I не темно було… В парадному лампочка горить… У Журавля тодi ще сусiда, Вячеслав, сидiв…

— Павленко?!

— Еге ж.

— Виходить, i вiн у цей час був… — розгублено промовила кравчиня. Це руйнувало так гарно збудовану нею версiю про злочин друкарки, яка перед цим, здавалося, пiдтверджувалася. — Звiдки ви це знаєте, Анатолiю Трохимовичу? — мало не благально, сподiваючись, що старий наплутав, спитала вона.

— А я вiдпочиваю на своїй площадцi. Поспiшати вже нiкуди… Хiба що до моєї… - сумно промовив вiн. — Стояв i чув голос Вячеслава. Вiн щось вигукував, було чути i в коридорi, а голос його я завжди упiзнаю.

Коляда iще щось говорив, щось про те, який голос у Павленка, як вiн його розпiзнає, але Килина Сергiївна вже не слухала. Голова у неї йшла обертом. Якщо Нiна покинула квартиру Журавля ранiше i у того залишався Вячеслав Адамович, то, виходить, вона жахливо помиляється i даремно грiшить на друкарку. Ох, як не хотiлося їй зустрiчатися з Нiною i розпитувати її! Краще вже розвiдати у Вячеслава Адамовича! I тодi вона наважилася поговорити з ним, тим бiльше що вiн тут-таки, поряд. Саме вiн i зможе їй все пояснити.

I, попрощавшись з дiдом, Килина Сергiївна покрутилася декiлька хвилин на сходовiй площадцi, розмiрковуючи, чи не занадто глибоко влазить вона у чужi справи. Але бажання розiбратися у цiй тяжкiй iсторiї i глибока ворожнеча до друкарки, яка у свiй час зруйнувала їхнiй вiльний з Антоном союз, перемогли.

Дверi вiдчинив не Вячеслав Адамович, а його дружина, яку Христофорова бачила у Антона раз або двiчi, коли та заходила забрати чоловiка додому, i знала про неї iз слiв Журавля як про жiнку скритну i не дуже приємну.

— Мене звуть Келя Сергiївна, — вiдрекомендувалася кравчиня. Здрастуйте! Ви мене знаєте?

Варвара Олексiївна, подумавши, легенько кивнула. Вона навiть спробувала зобразити на обличчi доброзичливiсть, але її виказував порожнiй погляд нiчного птаха, який вдень дивиться, але не бачить.

— Даруйте, але я хотiла поговорити з вашим чоловiком, — вимовила кравчиня на подив самiй собi не у своїй звичнiй манерi, а тихо, зовсiм не напористо.

Запала коротка пауза. Варвара Олексiївна й далi стояла в дверях мовчки, немов придивляючись i ледь упiзнаючи вiдвiдувачку.

— Його немає, - нарештi сказала вона.

— Як це немає? — здивувалася Килина Сергiївна, бо сподiвалася, що в недiлю мав би вiдпочивати удома.

— Вiн у вiдрядженнi.

— У вiдрядженнi? — "Ось чому не прийшов ховати приятеля!" подумалось кравчинi. — А коли приїде? Варвара Олексiївна розвела руками.

— Тодi я хочу з вами поговорити. — До Килини Сергiївни раптом повернулася її звичайна рiшучiсть, i, наступаючи на господиню, вона буквально втиснулася у квартиру. Миттю розгледiвшись, не чекаючи запрошення, всiлася на потертий диван. — Питання важливе, i нам треба поговорити.

Варвара Олексiївна й далi стояла поруч, немов чекаючи, що непрохана гостя все ж пiде.

— Це стосується вашого чоловiка… i зв'язано iз загибеллю Антона Iвановича.

Почувши таке, Варвара Олексiївна й собi опустилася на край дивана. Погляд її вже не був порожнiм, в них зажеврiв сердитий вогник.

— Яка дурниця!

— Одне запитання: коли ваш чоловiк повернувся вiд Антона Iвановича ввечерi у середу, о котрiй годинi? Не говорив вiн, що у Журавля ще залишалася Нiна, друкарка з iнституту?

— А вам яке до цього дiло? — спалахнула Варвара Олексiївна.

З виразу її обличчя, на якому, як двоє чорних крил, стяглися брови, можна було припустити, що вона зараз пiдхопиться i вижене з хати нахабну вiдвiдувачку.

Але Павленко так не вчинила i, стримавшись, удала, що вкрай здивована усiм цим: i появою кравчинi, i її цiкавiстю.

Пом'явшись, пiдшукуючи слова, щоб якось делiкатнiше висловити свою думку, i не знайшовши їх, Христофорова ляпнула:

— Справа в тому, що Антон Iванович не випадково учадiв. Там, по-моєму, сталося убивство.

Павленко витрiщилася на кравчиню i змiненим, раптом ослаблим голосом промовила:

— Ну, що ви таке говорите! Схаменiться! Це ж абсолютна дурниця! Як таке вам у голову влiзло!

— Розумiєте… — уже вiльнiше, палко заговорила Килина Сергiївна, вiдчувши, що зацiкавила