Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

i так вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.

З городу не бiжить — вихором вилiтає Мар'яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.

— Оу Михайлик до нас прийшов! — з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: — Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?

— Нi, не хочу, — я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.

— Не соромся, дурненький, — наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.

— Я не соромлюсь, Мар'яно... Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. .

— Начасничився?-смiється дiвчина. — Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:

— Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.

— Аби ще сало було до нього.

— I сало в нас е борщ затовкти.

— Чом не багачi, — жалiснiє Мар'янине обличчя. — Тебе мати до мене прислали?

— НI... Я сам прийшов.

— До кого?

— До тебе, Мар'яно.

-Справдi? — знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. — От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, —посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?

— Мар'яно, я щось маю до тебе, — не знаю, як i почати про своє.

— То кажи!

— Ти це можеш знайти менi якусь книжку?

— Комусь на куриво чи собi читати?

— Собi.

— Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як невiльникiв, замикає, — смутнiє дiвчина, i смутнiє в її косах червона патлатенька гвоздичка.

— Як невiльникiв? — повторюю я.

— Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi... От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити моєму Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? — Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.

Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.

— Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi.

Мар'яна, смiючись, хапає мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторої попiвської кухнi. Тут чисто, як на Великдень.

В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi попискує тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.

— Потiм з'їсиш собi. Смачнi — сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, — цього тiльки й треба було котятам — вони одразу ж повисли на її спiдницi.

— Вас тiльки й бракувало менi! — Мар'яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. — Михайлику — вкрала!

— Що? — холону вiд радiсного здогаду.

— Ось! — дiвчина напiвобертається, дiстає з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто подає менi, а очима пантрує на дверi. — Хай попошукають тепер її!

— Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, — беру книгу, не знаючи, як i де її заховати.

— Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, — зiтхає наймичка, махає рукою перед очима, наче вiдганяє од них печаль, i переводить погляд на книгу. — І за скiльки ти можеш її вчитати?

— Та за два днi й прочитаю.

— За два днi? — дивується Мар'яна. — А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, — Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.

— Що таке, Михайлику? — перелякалась Мар'яна. — Ой, це, може, з неподобством? — Дiвчина, щось згадавши, шарiє i вишарпує книгу з моїх рук.

— Ти чого, Мар'яно? — потискую в подивi плечима.

— А чого ж ти таким став, коли