Читати книгу - "Подвійне дно"

мене в коридорі. Чортова потороча, тебе тільки бракувало зараз! Я не в тому настрої, і найбільше мені хочеться зараз дати комусь копняка, бо надворі осінь, зима все ближче, і в моє життя знову намагається просотатися Стась, а ще один набридливий тип у погонах переслідує мене, а вдома чекає темна особа — Андрій чи Андерс, і щодо нього в мене є не дуже приємні думки і здогади…

— Лізо, ти чуєш? Віддай мені меблі Антонівни…

— Чому?

— А нащо вони тобі? Вони ж не твої.

— Та й не ваші.

— Віддай, чуєш?

А пішла б ти… Ні, туди тебе посилати вже запізно, надто ти стара і потворна. Хіба який геронтофіл знайдеться.

Він спить сном праведника, вкрившись пледом. Що мені з тобою робити, хлопче? І де ти тільки взявся на мою голову. Все-таки добрі справи ускладнюють життя. Власне, я можу отримати зараз десять тисяч баксів, та щось мені підказує, що не бачити мені цих грошей, як власних вух. Як ти опинився тут? І вже аж надто плутана твоя розповідь, бо такий провал у пам’яті можуть викликати деякі препарати, та от що дивно: я добре пам’ятаю, як мила тебе, та не побачила жодного сліду від ін’єкцій. Струс мозку в тебе легкий і провалу в пам’яті викликати не міг. Тоді що відбувається?

Я йду до ванної. Мені хочеться посидіти під душем і подумати. Найкраще мені думається під шурхіт води, тому я люблю дощ, але тільки літній, коли тепло і вогко. І дихається легко. Що ж відбувається? Якщо цей хлопець каже правду, є купа розбіжностей. Наприклад, він сказав, що машина підстрибнула на вибоях і багажник відкрився. Але та машина, що їхала, була «мазда», в неї так багажник не відкривається, це технічно неможливо. Ну, хіба що припустити, що його просто не закрили як слід, але тоді викрадачі точно божевільні — кладуть до багажника такий «вантаж» і не закривають, як слід, кришку. Ні, не сходиться.

І розповідь про дружину Клауса Вернера, Анну. Щось не віриться мені в таке благородство. Як він там сказав: тепер підприємство належить йому? А що ж отримує Анна? Що там, у заповіті Клауса Вернера? І чому його вбили, а Андерса — ні? Я не розумію, на що робиться ставка. Хіба що він сам влаштував усе, але навіщо? Аби отримати гроші і бізнес? Та в нього і так все було. Чи це він так каже? І як він опинився тут, у Запоріжжі? Де Київ, а де ми! Ні, не сходиться щось у цій історії. І потім: навіщо вбили Сашка? Якщо хлопця шукають, то він потрібен їм живий, навіщо вбивати? Чи вони везли його тоді, щоб десь убити? Але чи не простіше було вбити там, де допитували і завантажити у багажник труп, який вже напевне нікуди б не втік? Я точно знаю, у кого є відповіді на моє запитання. Деберц, психопат і придурок, ось хто має знати, що сталося. Але я не можу просто прийти до нього і сказати: будь ласка, розкажи мені, що то за хлопця ти тримав у підвалі. Не знаю, що робити, але в мене погане передчуття.

Та я знаю, хто мені допоможе. Ірка. Весь час мені здавалося неймовірним, що той чорнопикий біфштекс Жора прислав Деберцові хвору повію. Чи він зовсім здурів, що таке зробив? Тут теж щось не сходиться. І якось воно так все обертається саме навколо мене. Але це якась дурня. Стась має рацію, я ніхто. Людина з натовпу. Кому потрібно будувати навколо мене таку інтригу? Ні, неможливо.

— Ти їдеш?

— Спи, піду купити новий детектив. — лежи собі крячкою, мій таємничий гостю, а я тим часом спробую збагнути, що відбувається.

— Так любиш детективи?

— Атож. А ти хіба ні?

— Ну, навіть не знаю… Мабуть, не дуже. Краще кіно подивитись.

Яка обмеженість! Та жодне кіно не може замінити безпосередньо книжку, коли разом з текстом виникають образи. Це теж кіно, але в голові, і я інколи, пригадавши якийсь сюжет, точно не можу сказати, бачила я кіно по телевізору чи десь таке читала, бо образи яскраві, фарби живі і голоси теж — живі. Може, зі мною щось негаразд?

Я завжди дивувалась, який злий геній побудував лікарню для хворих на туберкульоз у найзадимленішому районі міста? Оточений промисловими підприємствами будиночок має закіптюжений і непривітний вигляд. Та всередині чисто, різко пахне хлоркою, підлога блищить.

— До кого?

Худа висока медсестра, десь мого віку, та вже остаркувата і втомлена. Платять їм тут копійки, а ризик величезний. Туберкульоз — страшна інфекція.

— До Ірини Кулик.

— До неї — в іншому корпусі, в ізолятор. Але туди не пускають.

Добре, сама розберусь. Мені потрібна Ірка, бо в неї може виявитись відповідь на моє запитання. Ось, невеличкий будиночок у дворі, це ізолятор — принаймні, так сповіщає табличка на дверях.

— Сюди не можна.

Молодий хлопець, може, оце щойно з інституту. Що, колего, несолодко тобі тут? Так, працювати серед таких хворих — це подвижництво, на яке особисто я не здатна.

— Я до Ірини Кулик.

Він якось дивно подивився на мене, потім опустив очі. Що ти мнешся, хлопче? Кажи, що маєш казати, та я, власне, й сама все вже знаю. В Ірки немає шансів, так? Та помре вона не на вулиці серед бруду і потолочі, а в теплому ліжку.

— Ви хто їй?

— Сестра. Оце дізналась про неї і…

— Он як? То ви нічого не знаєте? — його погляд стає гострим, як бритва. — Ваша сестра дуже хвора.

— Це я знаю.

— І вам доведеться підготуватись до найгіршого.

— Молодий чоловіче, найгірше вже було. Де Ірка?

— Вам доведеться одягнути халат і респіратор.

Ірка лежить у невеличкому боксі. Ірка? Ні, це те, що від неї залишилось. Обтягнуте жовтою шкірою обличчя — колись таке гарне, трохи смагляве, а тепер це просто голова мерця. І її очі… Колись вони були великі, іскристі і карі, в них грали блискавки і сміялось сонце. Тепер це два мертвих оптичних прилади, які нічого не бачать.

—Ірко!

Вона зводить на мене погляд. Вона впізнала мене, я бачу. Тому я сідаю на стілець побіля ліжка і беру її руку. Вона прозора і маленька, з тонкими пальчиками. Гострий жаль пронизує мене. Як же так? Чому це сталось з нею?

— Ірко…

— Ти таки прийшла, — говорити їй важко, та вона ще довго мовчатиме. — Я знала, що ти прийдеш. Я чекала на тебе.

— Не треба, мала. Тобі