Читати книгу - "Нарис загальної історії"

більші й численні спільноти. Уже лише з причини цього розширення індивіди з релігійно чутливою натурою формують у релігійному плані чутливу аудиторію. З іншого боку, збільшуються шанси пророків і месій знайти сприятливий відгук і актуалізувати аудиторію. Зростаючий відгук зменшує ризик того, що їх дискваліфікують за розумову неповноцінність або що вони скотяться до банальних ролей. Щоб підтримувати й підсилювати відгук, вони мають спеціалізуватися на гідних віри та переконливих промовах про Абсолют, спрямованих на тих, хто психічно має в них потребу. Але промови ці можуть бути гідними віри й переконливими, тільки якщо вони націлені на одну з двох гілок альтернативи Абсолюту — іманентну або трансцендентну. З часом ці дві гілки, змішані від самого початку в якомусь метафізичному й містичному розпливчастому цілому, мають розділитися, стати чіткішими й змістовнішими.

Паралельно з цим, очевидно, йшли два інші процеси, щодо яких документи не зовсім мовчать. Уже завдяки тому, що культури, які розвивалися на обмежених ареалах, входили до дедалі більших утворень, різні типи релігійного паразитизму релятивізувалися один стосовно одного. Виникла потреба в зусиллях у бік узгодженості, принаймні для еліти і, зокрема, для тих, хто керував ідеологічно-релігійним комплексом. Якщо вже раціональність береться за Абсолют, то вона змушена започаткувати два процеси, які методом поступових проб, помилок і сортування в одному разі перетворюють Абсолют на абсолютне, надаючи йому світського характеру через філософське рефлексивне опрацювання, а в другому — звільняють релігійний чинник від усіх видів паразитизму та зосереджують його на власній меті. Перший процес не задовольняє конституційні релігійні натури, оскільки для них онтологічна проблема випадковості не інтелектуальна, а екзистенціальна. Вони прагнуть до нераціональних одкровень або щонайменше готові приймати їх і долучатися до них у пориві віри. Другий процес здатний очистити релігійний чинник і релігію тільки за допомогою одкровення, оскільки для того, щоб вони були історично реальними та дійсними, їх треба перенести в конкретну релігію. Зважаючи на те, що таке перенесення не можна здійснити раціонально, воно потребує одкровення, а його може дати тільки месія, пророк, ясновидець... Воно за необхідністю вписується в тисячолітню традицію пояснення природи Абсолюту, і його сприймають конституційні вірні, які теж вийшли з конкретної релігійної традиції.

Наведена теза досить проста й зв’язна, щоб мати певні шанси бути схожою на правду, і здатна, очевидно, насправді описувати факти, про які йдеться. Вона має також ту перевагу, що приймає й суміжні процеси. Велику релігійну традицію, в якій дається тлумачення Абсолюту, можна виробити або на культурному ареалі за допомогою механізму тем і варіацій, і ця можливість зразково продемонстрована індійською традицією, або ж як «фірмовий» витвір маргінального народу того чи того ареалу, і цією можливістю скористався Ізраїль, зробивши з трансцендентного Абсолюту свою «етнічну релігію». Така надзвичайна спеціалізація не відхилення стосовно релігійних традицій Передньої Азії. На початку вона становить одне ціле з традиціями і завжди зберігатиме в собі їхні характерні риси, але рішуче відривається від них першого разу за Мойсея у ХІІІст. до н.е., вдруге в VI ст. до н.е. в період «вавілонського полону» і третього, найвирішальнішого для загальної історії разу за проповідування Христа. Можливо або ймовірно, що грецька філософія теж була «фірмовим» витвором, виробленим маргінальною культурою одного й того самого культурного ареалу. Хай там як, але з еволюційної точки зору загальної історії вона є точним аналогом і сучасницею філософських процесів у індійському й китайському ареалах. Ці три основоположні філософські традиції йшли абсолютного поза межами Абсолюту, піддавши його випробуванню раціоналізації. У всіх трьох випадках начебто стихійна реакція проти раціоналізації Абсолюту аж ніяк не зазнає остаточної дискваліфікації, а тріумфально повертається з християнством на Заході, з буддизмом, джайнізмом та індуїзмом в Індії, з більш або менш даосизованим буддизмом у Китаї.

У традиційних світах, що виникли з неолітичних перетворень і зазнали на собі впливу головних одкровень, паразитизм зовсім не зник, а залишається так само активним, незалежно від того, чи він інструментальний, ідеологічний або символічний; а відкриті людям світові релігії так само схильні до паразитизму, як і примітивні релігії. Буддизм, християнство та іслам стали його цілковитими жертвами, і з цієї точки зору — точки зору релігійного чинника в його чистому вигляді — не відрізняються від релігій племінних, етнічних та ін. Проте вони докорінно й рішуче відрізняються від них в одному: популяція конституційних релігійних чинників може знайти собі задоволення та покликання в суто та істинно релігійному житті — буддійському, християнському чи мусульманському, не будучи змушеною вдаватися до екзотичних, дивних або підозрілих культів, як це були змушені робити їхні попередники, принаймні в Азії та Середземномор’ї, які свого часу заполонили містичні культи та гностичні секти всіляких спрямувань. Щодо найрідкісніших типів характеру, то вони продукують святих і реформаторів або ж єретиків. Кінцевим результатом є виразний релігійний диморфізм, розподілений між істинним релігійним життям — у сенсі відповідності релігійному чинникові та релігії — певної меншості, і паразитарна релігійна поведінка маси населення.

II. Традиційні історії

Тваринний вид, який виник на дереві життя зі своїми цілковито новими для живої природи якостями, посів у ній своє природне місце на кілька десятків тисячоліть і процвітав. Його добробут і успіхи були такими, що вид, сам не усвідомлюючи і зовсім не бажаючи того, дістався певних порогів, починаючи від яких індивідуальні й колективні дієвці почали відчувати на собі дію деяких потенційних привабливих чинників. Мірою того як створювалися в більш або менш випадковий і хаотичний спосіб деякі уможливлення, дієвці починали діяти, творити й пізнавати в напрямку цих привабливих чинників, поступово переводячи їх з потенційного до реального стану.

Найвирішальнішими привабливими чинниками з точки зору загальної історії були, очевидно, означення політій, перехід до економічного виробництва через поєднання чинників, поява нестабільних трансполітій, війна та «ієрократи-зація» політичної влади. Уже сам цей перелік достатньо показує, що дороговказом цієї історії й тим, що надає їй її темпу та динаміки, є політика. У центрі устрою людства знаходиться політика. Констатація цього факту не повинна вести до нового обмежувального висновку, за яким уся людська царина тільки політична. Наголос на центральному характері свідчить про вагу політичного чинника в людських справах — вагу, деякою мірою негативну. Позаяк політичні або транс-політійні режими мають той або той вигляд, продуктивна діяльність