Читати книгу - "Пес Баскервілів"

хмари. Я радісно вигукнув, коли крізь покрив ночі раптом проти вікна засвітилась тоненька жовта точка.

— От і відповідь, — вигукнув я.

— Ні, ні, це нічого. Зовсім нічого. — втрутився Барімор, — запевняю вас.

— Рухайте свічку уздовж вікна, Ватсоне. — вигукнув Генрі. — Дивіться, і та також рухається. Тепер будеш заперечувати, падлюко, що це не гасло? Ну, кажи, хто твій спільник і в чому є змова?

Баріморове обличчя зробилось сміливе.

— Це моя справа, не ваша. Я нічого не скажу.

— Тоді зараз же ви підете з мого дому.

— Гаразд. Піду, коли так треба.

- І ви підете зганьбленим. Ви мусили 6 соромитись, чорт забери. Ваша родина жила з моїми більш як сто років під цим дахом, а я застаю вас тут у якійсь темній змові проти мене.

— Ні, ні, не проти вас! — вигукнув жіночий голос, і жінка Барімора, ще дужче бліда, ніж її чоловік, і з виразом ще більшого жаху на обличчі з’явилась у дверях. Її масивна постать у спідниці та шалі була 6 комічна, якби не сила почуття, яку виявляли її рухи.

— Ми мусимо йти геть, Елізо. Всьому кінець. Можеш складати наші речі, — сказав їй чоловік.

— О, Джоне, Джоне, невже я довела тебе до цього? У всьому винна я, сер Генрі, сама я. Він робив це все ради мене і через те, що я його просила.

— Так кажіть же, що все це означає.

— Мій бідолашний брат вмирає з голоду на болоті. Не можемо ж ми дати йому загинути коло нашого двору. Свічка править йому за гасло, що їжа готова для нього, а світло там, від нього, показує місце, куди її віднести.

— Утікач з тюрми, Сельден — убивця.

— Це правда. — підтвердив Барімор. — Я вам сказав, що це не моя таємниця і що я не можу викрити її вам. Тепер же ви про неї узнали й бачите, що коли й була змова, то не проти вас.

Так от чим пояснювались злодійські нічні мандрівки і світло коло вікна. Сер Генрі і я здивовано дивились на жінку. Чи можливо, щоб у цій поважній особі і в одному з найвидатніших злочинців текла та сама кров?

— Так. Моє прізвище було Сельден, і він мій молодший брат. Ми дуже розпестили його, коли він був хлопчик, і потурали йому у всьому, а через те він став думати, що світ створено для його вдоволення і що він може робити все. що йому подобається. Коли він став старший, то потрапив у лихе товариство. Він спричинив горе моїй матері, а ім’я наше втоптав у багно. Від злочину до злочину він падав все нижче й нижче, доки потрапив на ешафот, від якого врятував його тільки випадок. Але для мене, він завжди був невеличким кучерявим хлопчиком, якого я доглядала і з яким гралась, як старша сестра. Через це він і втік з в’язниці. Він знав, що я тут і що ми не можемо відмовитись допомогти йому. Коли він одного разу вночі прийшов туди зморений і голодний, а сторожа бігла за ним, що ми мали робити? Ми заховали його, годували і дбали про нього. Тоді ви вернулись, і моєму братові здалося, що на болоті буде більш безпечно, ніж у всякому іншому місці, поки не вщухне метушня з приводу його вловлення, і тому він ховається тут. Через ніч ми впевняємось, ставлячи на вікно свічку, чи він ще на болоті, і коли одержуємо відповідь, то мій чоловік відносить йому трохи їжі. Кожного дня ми сподіваємося, що він залишив уже ці місця, але, поки він тут, ми не можемо його кинути. От і вся правда. Кажу, як чесна людина, і ви бачите, коли слід в цій справі ганити будь — кого, то не мого чоловіка, а мене, що заради мене він все це робить.

Жінка говорила з такою поважністю, що слова її здавались переконливими.

— Чи це так, Баріморе?

— Так. Кожне її слово — правда.

— Ну, я не можу закидати вам того, що ви заступаєтесь за свою жінку. Йдіть собі в кімнату, а завтра вранці ми докладніше поговоримо про цю справу.

Коли вони пішли, ми знову подивились у вікно. Сер Генрі розчинив його, і холодний нічний вітер бив нам в обличчя. В похмурій далині світила маленька жовта точка.

— Я дивуюсь його сміливості, — сказав сер Генрі.

— Можливо, це світло так поставлено, що його видно тільки звідси.

— Мабуть. Як ви думаєте, далеко це?

— Коло вершин Клефт, вважаю.

— Не далі, як миля або дві звідси?

— Не більш, коли не менш.

— Так, воно й не мусить бути далеко, бо Баріморові доводиться носити туди їжу. І ця падлюка жде тепер коло своєї свічки. Чорт забери, Ватсоне, я піду вловлю цю людину.

Така сама думка виникла і у мене.

- І я піду, — сказав я.

— То беріть свій револьвер і надівайте чоботи. Чим швидше ми вийдемо, то краще, бо він може погасити свою свічку і піти геть.

Через п’ять хвилин ми вже вийшли з дому. Ми сквапливо продирались крізь темний чагарник. Сумно вив вітер осінній, і шелестіло падуче листя.

Раптом із широкого похмурого болота пролунав той дивний крик, який я вже раз чув на Ґрімпенській трясовині. Крізь нічну тишу вітер доніс протяжне низьке виття, що піднеслось до реву і знову затихло в тоскнім зітханні. І знову воно залунало, і повітря тремтіло від цього пронизливого дикого загрозливого звуку. Сер Генрі ухопив мене за рукав, і лице його так зблідло, що це видно було навіть у темряві.

— Ватсоне, що це таке?

— Не знаю, це якийсь болотяний звук. Я вже раз чув його.

Звук завмер, і знову настала абсолютна тиша. Ми стояли, напружуючи слух, але нічого не почули більше.