Читати книгу - "Бій під Крутами"

вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Гетьманат Павла Скоропадського одразу після захоплення влади зробив різкий поворот у бік старих порядків. Законодавство гетьманату майже дослівно повторювало основні закони Російської імперії, а гетьманський уряд Ф. Лизогуба не тільки не скасував робітничого законодавства Тимчасового уряду Керенського, а, навпаки, зробив його більш жорстким. Україна за лічені дні перетворювалась на монархію, яку лише рік тому скасувала Лютнева революція у Петрограді. Такий крок миттєво призвів до того, що територія гетьманату Скоропадського стала чимось на кшталт резервації для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. З перших днів, відчувши, окрім тиску охопленої панікою Німеччини, вплив сильного російського фактора, політика Скоропадського стала слабкою і непослідовною. Основною опорою української влади тепер були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, які зовсім не належали до революційно активних верств населення. Україна постала на межі безодні, і логічним виходом із ситуації стало створення Директорії.

Створення органу державного управління під назвою Директорія розпочалось за кілька місяців до того, як її проводирі захопили владу у гетьмана Скоропадського. Ще в травні 1918 року соціалістично орієнтовані політичні партії утворили Український національно-державний союз, який у серпні того ж року було перейменовано в Український національний союз. Ця політична організація була в опозиції до Скоропадського і фактично перебувала на підпільному становищі. Ще наприкінці літа 1918 року діяльність УНС почала набувати все більш радикальних форм, а восени остаточно було прийнято рішення перейти до організації військового перевороту. 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти гетьманату. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію. На чолі Директорії мали стати вже відомий нам від часів Центральної Ради В. Винниченко, а також С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський і А. Макаренко. Проголошений Скоропадським 14 листопада курс на федеративний союз з білогвардійською Росією лише прискорив розвиток подій. Керівники Директорії, не втрачаючи часу, зібрали у Білій Церкві головні ударні сили, які складалися з формувань Січових стрільців, і розпочали активні бойові дії.

Агонія гетьманату тривала недовго. Після розгрому у бою під Мотовилівкою, який відбувся 18 листопада 1918 року, гетьман Скоропадський залишився по суті без військової підтримки, тож питання про владу було вирішене: на початку грудня армія Директорії УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань Радянської Росії залишити українську столицю. На початку 1919 року значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Землі, які, згідно з указами Директорії, були роздані селянам, влада «робітників і селян» почала відбирати і передавати новим господарським утворенням — радгоспам та сільськогосподарським комунам. Віднині українське селянство зобов’язувалося здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни, які зовсім нещодавно радо вітали більшовиків, раптом усвідомили, що всі гасла нової влади були лише порожніми обіцянками. І усвідомивши це, повернули свої симпатії Директорії — по всій Україні вибухали по­встання проти більшовиків. Але було вже пізно. У квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і станом на початок літа цього року на території України було встановлено радянську владу. Українська Народна Республіка припинила своє існування.

Епілог

Від трагічних подій, які відбулись наприкінці січня 1918 року, нас відділятиме скоро вже сотня років. Здавалось би, ціла ріка часу минула, Україна зазнала значних змін і багатьох потрясінь значно більших, аніж те дрібне протистояння юних патріотів України і більшовиків. Чому ж ми знову й знову повертаємося у згадках до бою під Крутами, чим є він для незалежної України? Звичайно, це питання цілком риторичне. Бій під Крутами не може вважатися доленосною битвою, на кшталт Сталінградської битви для Росії або Ватерлоо для Західної Європи. Крути лише символ. Символ непохитності, патріотизму та всеосяжної любові до Батьківщини. І зовсім не важливо, що юнаки під Крутами нічого не могли переломити у процесі поневолення України. України, якій російська революція дала змогу отримати жаданий ковток свободи, та, на жаль, не дала часу, щоб оговтатись від запаморочення, котре прийшло після цього ковтка. Значно важливішим є той факт, що вузькою тернистою стежкою, протоптаною стопами крутян вирушили на захист незалежності України інші, ті, кого надихав подвиг київських юнаків.

Бій під Крутами був лише однією невеличкою віхою в українських визвольних змаганнях. Невеличкою, але значною за своїми наслідками. І усвідомивши цей факт, ми, нащадки, зобов’язані зберегти у собі той вічний вогонь, ту непереможну любов до Батьківщини, яку мали вони, юнкери і гімназисти. Молоді хлопці, перед якими лежало неораним полем ціле життя і які без жалю поклали його на вівтар служіння Україні.

Список встановлених учасників бою під Крутами

Список встановлених учасників бою під Крутами, який передав музею Меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут» Голова Ради громадської організації «Історико-культурологічне товариство «ГЕРОЇ КРУТ», народний артист України Ярослав Гаврилюк.

1-ша Київська юнацька ВІЙСЬКОВА школа ім. Б.Хмельницького,

Старшини й вояки Гайдамацького коша

1) Блаватний

2) Богаєвський Микола

3) Боженко Северин

4) Бурко Демид

5) Винник Федір

6) Гончаренко Аверкій — командир бою під Крутами, сот­ник Армії УНР, командир куреня 1-ї Української юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького

7) Горошко

8) Горячко Сергій

9) Данилюк Матвій

10) Дзюблик Василь

11) Дудка Г.

12) Ємець

13) Заїка Іван

14) Заквалинський

15) Захарченко Д.

16) Кушнір Іван

17) Кушнір Михайло

18) Лавренко Михайло

19) Лисогір Семен

20) Лощенко Семен

21) Лукович (Лякович) Л.

22) Маґаляс Святослав

23) Матвієнко Степан

24) Матюха Ілія (прізвище цього вояка передав доктор історичних наук В. Сергійчук)

25) Михайлик Михайло

26) Могила С.

27) Монкевич Борис (за даними відділу Української революції 1917—1921 рр. Інституту історії України НАН