Читати книгу - "Пісок у склянці"

що важкі сірі хмари, як і раніше, нависали над обрієм. Він швидко перетнув дорогу й сів у машину. Водій при його появі, не повернувши голови, завів двигун і зрушив з місця. Всю дорогу обидва уперто мовчали, а ледь автівка загальмувала біля видавництва, таксист прийняв з рук Віктора щедру винагороду та відразу поїхав. Віктор у свою чергу пройшов через головний вхід до вестибюля, показав охоронцю своє письменницьке посвідчення, після викликав ліфт і піднявся на сьомий поверх.

Тут був розташований офіс Марка Гудвіна, частина архівів, декілька кабінетів його підлеглих, а також простора приймальня, яка особливо виділялася серед інших приміщень. А все — завдяки вмілому дизайну та великій кількості світла з несподіваних джерел, зокрема з чудернацьких скляних трапецій. Крім того, на стінах висіли чудові картини Джеремі Манна із зображенням вулиць Нью-Йорка. В центрі приміщення красувалися білосніжні м'які меблі, що в поєднанні з золотисто-коричневими стінами створювали певну атмосферу.

Віктор неохоче відірвався від розглядання картин та наблизився до секретарки. Вона зосереджено працювала за комп'ютером і спочатку його не помітила. І тільки коли Віктор голосно кашлянув, намагаючись привернути її увагу, дівчина підняла голову та привітно усміхнулася. Але на цьому добрі новини закінчувалися. З'ясувалося, що Марка немає на місці, і це страшенно засмутило Віктора. Напевно, варто було зателефонувати приятелю заздалегідь. Хоча з іншого боку, йому не хотілося знову вислуховувати докори на свою адресу, і саме тому він прийняв рішення завітати до видавництва без попередження. Залишалося б тільки віднести флешку головному редакторові. Тим більше, що-що, а вмовляти Марк умів непогано.

— Вікторе, це ви? Що ви тут робите? — почув він позаду приємний жіночий голос, озирнувся і побачив перед собою помічницю Марка.

Він майже нічого не знав про неї. Йому було тільки відомо, що її звуть Клара та що їй близько тридцяти років, хоча виглядала вона старшою через занадто стриманий сірий костюм і зібране в пучок волосся. Клара займалася переважно початківцями, тому у Віктора ніколи не виникало приводу для більш тісного з нею спілкування. У свою чергу Марк ставився до помічниці як до вельми цінного співробітника і навіть натякав, що без її ретельності його справи просувалися б куди менш успішно.

— А, Клара, вітаю! Нумо допоможу, — Віктор підхопив теки, які та тримала в руках, і відразу пошкодував про це через сильний біль у плечі. — Нести туди?

— Так, до архіву! Треті двері ліворуч, — вона показала, куди йти, після чого струснула затерплими руками. — Дякую за допомогу. Я вже думала, що не донесу. Цілий ранок тягаю цю макулатуру.

— А що це?

— Відсіяні автори.

— Невже не знайшлося жодного вартого уваги?

— Ну чому, дехто цікавий є. Щоправда, довелося перелопатити цілу купу матеріалу. Але мені не вперше, я звикла.

— Співчуваю.

— Не варто — це ж моя робота. І до речі, вона мені подобається.

Вони увійшли у просторе приміщення з вікнами та цілою низкою стелажів у вигляді висувних боксів, розставлених за абеткою. Таке поєднання світла й паперів справляло дивне враження; архів у Віктора завжди асоціювався з темним вогким підвалом, а не зі звичайним сучасним офісом. Тут зберігалися рукописи початківців та старих авторів, які складали лише частину з того, що проходило через різні служби видавництва. Можливо, рукописи Віктора теж припадали пилом в одному з ящиків, але розпитувати про це Клару було незручно.

У центрі кімнати стояв довгий стіл, завалений паперами, вільну стіну прикрашали портрети сучасних авторів. Себе серед них Віктор не знайшов. Він поклав теки на стіл і почав розтирати плече, що не залишилося непоміченим його супутницею.

— Чому ви не сказали, що у вас хвора рука? — з докором подивилася на нього Клара. — Я б вас не навантажувала.

— Нічого страшного, мине. Це все через вчорашню аварію. Моя автівка на швидкості злетіла з траси та перекинулася.

— Який жах! Сподіваюся, ви не надто постраждали?

— Ні, я був пристебнутий ременем безпеки.

— А з вами у машині ще хтось перебував?

— На щастя, ні, — відповів Віктор, згадавши про дівчинку на дорозі, але вирішив не згадувати про неї. — Та й зі мною теж все гаразд. Тільки трохи пошкодив руку.

— Тоді бажаю вам швидкого одужання.

— Дякую, але вам не варто перейматися. До речі, я хотів вас запитати. Ви знаєте, де ваш шеф? У приймальні мені сказали, що сьогодні його не буде. Це правда?

— Так, йому довелося терміново летіти у відрядження до Лондона. Один з редакторів захворів і керівництво вирішило відправити його.

— Це погано. Він мені вкрай потрібен.

— Можна спробувати перехопити його в аеропорту, — Клара подивилася на годинник. — Посадка на літак почнеться тільки за сорок хвилин.

— Але я без машини — після вчорашньої аварії від неї мало що залишилося. А для того, щоб викликати таксі, знадобиться час.

— Візьміть мою. Вона внизу, на стоянці. Потім повернете її назад.

— Ні-ні, я не можу, — Віктор заперечливо помотав головою. — Це якось незручно.

— Що значить, незручно? Все зручно. Люди мають допомагати один одному. Хіба не так? Зачекайте, я принесу ключі, — Клара вийшла з кімнати, і Віктор залишився наодинці дещо розгублений. За хвилину вона повернулася. — Ось тримайте. Моя машина темно-синій седан.