Читати книгу - "Казка старого мельника"

цього всього не можна? — не зрозумів Миколка.

— Хоч ти й служив у Князівни нашої, а розуму не набрався, — пояснив Буркотун. — Дивуюся, як ти собі не зарубав на носі, що у народу казкового нічого просто так не відбувається. Не можу я за власною волею прийти і тобі допомагати...

— Але ж прийшов!

— Щоб пересвідчитися, що ти обрав вірний шлях! А тут, бачу, у вас така катавасія...

— Та досить тут повчати, створіння ти казкове! — заголосила Параска. — Як нам побороти песиголовців і повітруль? Щоб їх покрутило, погань лісову!

На що Буркотун обурено відповів, зверхньо оцінивши її з ніг до голови:

— Так-так, пані, прошу тут не керувати мною. Я можу допомогти тільки пану Миколці. І не треба різними словечками мене обзивати.

— А ти не бачиш, що твій Миколка не знає, що й сказати? Тільки милується панянкою, очей з неї не зводить! — не вгавала Параска.

— Ага, тут ще є панянка... — здогадався Буркотун. — Христина, якщо я не помиляюся... Чиста душею і тілом, тому для нас невидима. А я гадав — просто шапка балакуча. Це добре...

Христина аж образилась, притупнувши:

— Ніхто мене ще шапкою балакучою не обзивав!

Буркотун галантно вклонився шапці і промовив:

— Шляхетна панночко, пробачте мені моє невігластво. Але тільки з одного вашого голосу я розумію, що ви витончена і вихована панночка. Цілую ручки, — ще раз вклонився. — Готовий спокутувати свою невихованість, — пошепки до Миколки: — Навчайсь шляхетних манер, поки я тут.

— Годі, Буркотуне, — попросив Миколка. — Підкажи, що ми можемо зробити, як побороти песиголовців?..

Буркотун зітхнув:

— Добре вже, люди, допоможу... Утім, дивуюся, чому ви такі неуважні... — підійшов до срібних монет, що лежали в розбитій скрині. — Як вам здається, чому песиголовці не взяли срібло? Чому вони навіть не доторкнулися до часнику?.. — вказав пальцем на мішок. — Ехе-хе... Темна епоха, темні часи... Сподіваюся, років через п’ятсот навіть діти будуть знати, що часник і срібло їх у-би-ва-ють! А ще осикові кілки.

— Точно! Вони обсмалили шкіру об срібні таляри! — здогадався Миколка.

— Ти ба...

— Атож! — погодилась Параска. — Вчора вони не могли навіть двері відчинити з осики!

— То що — будемо з ними битися осиковими кілками і кидатись талярами? — не зрозумів Миколка.

— Був би я хрещеним, прикликав би Господа у свідки, — заявив Буркотун, — що таких дурнів світ ніколи не бачив! Берете в обозі солонину, хліб... а тут є дещо цінніше: порох, гармата та луки!

— Тобто нам варто набити гармату талярами і стрельнути по песиголовцям? А ще — наробити стріл з осики та нарізати наконечники зі срібла? — здогадалася Христина.

Буркотун, котрий бачив тільки шапку, буркнув до компанії:

— Шапка від вас розумніша... Е-е-е, пробачте, панночко... Тому запрошую до роботи. Часу у нас обмаль.

— А хто з гармати вміє стріляти? — розвів винувато руками Миколка.

— Шапка уміє все! — пожартувала Христина.

— Гайда, до роботи усі, — наказала Параска і штурхнула Івана: — і ти, лайдако, теж!

Параска заходилася всім роздавати вказівки, показуючи, що кому робити, вказівним пальцем. Чоловік узявся нарізати з осики гілки на стріли та кілки. Буркотун з Миколкою викотили гармату, розвернули вози в оборонну позицію. І тут наш бурсака поцікавився в Буркотуна:

— А тепер кажи чесно, що тебе сюди привело?

— Та я ж правду сказав... — винувато закліпав очицями лісовик.

— Кажи-кажи, бачу, що обманюєш...

Буркотун зітхнув і зізнався:

— Лісова Князівна хвилюється, що песиголовці не на жарт розгулялися. Раніше вони себе так не поводили. Коли-не-коли влаштують набіг на село чи містечко... А тут... Кажуть, що новий вожак у них. Лютий... Ан’їур...

— Чому ж ви самі не боретеся з ними?

— А кому боротися? Ми — мирний народ... Це десь у чужих лісах та горах живуть ельфи, гноми... То вони — так, уміють добре воювати. Але у них — свої вороги, різні орки та гобліни, їм не до наших проблем...

До Буркотуна наблизилась шапка. Він поштиво їй вклонився.

— Пане Буркотуне, — мовила Христина, — я ось що подумала: воювати песиголовців, ми знаємо чим, а як бути з повітрулями?

— Та то одне поріддя, лиш би влучити в них з лука — розлетяться на дрантя.

— Але нас мало, — зітхнула Христина.

— Та це не біда, — запевнив Буркотун.

Узяв пищик, свиснув, і за мить перед ним постав десяток лісовиків. Один в один — трудяги з кирками, із потертими штанями і зашкарублими від роботи руками. Всі вони насуплені, наче невдоволені тим, що їх відірвали від улюбленої праці. З-під лоба дивляться на людей і самого Буркотуна.

А той став перед своїм невисоким військом і завив:

— Вас навчить стріляти з луків ця шапка, — вказав пальцем на Христину. — Робіть все, що вона накаже. І щоб скоро були мені, як справжні стрільці! — А Христину попросив: — Вимуштруйте їх добряче!.. І мене