Читати книгу - "Сицилієць"

центів на день, ченці святого Франциска жили по-королівськи. Монастир насправді був велетенським, заможним маєтком.

У них був сад лимонів, гайок кремезних олив, не молодших за Христа. Невелика плантація бамбука, бійня, на яку вони зганяли стада своїх овець і поросят. Вільно паслися кури та індички — цілими зграями. Монахи щодня їли м’ясо зі спагеті, пили домашнє вино з власних підвалів та вимінювали на чорному ринку тютюн, бо курили, як демони.

Але й працювали вони тяжко. Удень гарували босоніж, підібгавши ряси до колін, і піт рясно лився з чіл. Щоб захистити від сонця голови з тонзурами, вони надягали чорні й коричневі американські капелюхи дивної форми, що їх абат обміняв на бочку вина в якогось офіцера, який займався постачанням війська. Ченці носили ці капелюхи по-різному: хтось по-гангстерськи загинав криси вниз, інші, навпаки, закручували догори так, щоб утворилися жолобки, де можна було тримати сигарети. Манфреді зрештою зненавидів ці капелюхи й заборонив носити, крім як під час роботи в полі.

У наступні чотири тижні Ґільяно став таким же ченцем. На превеликий подив абата, він тяжко працював у полях і допомагав старим ченцям носити важкі кошики з фруктами та оливками до комори, де вони зберігалися. Ґільяно почувався дедалі краще й діставав від роботи задоволення, тішився можливістю показати свою силу. Його кошики наповнювалися з гіркою, але коліна в нього ніколи не тремтіли. Абат пишався ним, казав, що Турі може лишатися в монастирі скільки захоче, бо має всі якості істинно Божої людини.

У ті чотири тижні Турі Ґільяно був щасливий. Зрештою, фізично він повернувся з мерців, а в його голові плекалися мрії та дива. Йому подобалося товариство старого абата, який повністю довіряв йому, відкривши деякі таємниці монастиря. Старий вихвалявся, що все, що виробляє монастир, продається безпосередньо на чорному ринку, не проходячи урядові склади. Окрім вина: його поглинають самі ченці. Ночами тут чимало пиячать і грають в азартні ігри, навіть жінок сюди приводять, але абат заплющує на це очі.

— Часи важкі, — казав він Ґільяно. — Обіцяна небесна винагорода надто далеко, людям потрібно розважитися зараз. Господь їм пробачить.

Одного дощового дня абат показав Турі інше крило монастиря, що використовували як склад. Там було повно святих реліквій, що виготовили старі ченці. Як і всі торгівці, абат оплакував тяжкі часи.

— До війни наші справи йшли чудово, — зітхав він. — Склад ніколи не стояв і наполовину повним. Ти тільки поглянь на святі скарби, які в нас тут лежать. Кістка рибини з тих, які помножив Христос. Посох Мойсея, з яким він шукав Землю Обіцяну.

Він замовк, із задоволенням вдивляючись в ошелешене обличчя Ґільяно. Тоді кістляве обличчя старого розпливлося хитрою посмішкою. Кóпнувши величезну купу дерев’яних паличок, він весело мовив:

— Ось це був наш найкращий товар. Сотні шматків хреста, на якому розіп’яли Господа нашого. А в цій скриньці лежать мощі будь-якого святого, який спаде тобі на думку. На Сицилії немає господи, у якій не було б кістки святого. В окремій коморі в нас лежать тринадцять рук святого Андрія, три голови Івана Хрестителя та сім обладунків Жанни д’Арк. Узимку наші ченці їздять по різних містах і продають ці скарби.

Турі Ґільяно розреготався, священик посміхнувся йому. Та юнак міркував про те, як бідноту завжди обманюють, навіть ті, хто вказує людям шлях до спасіння — це ще одна важлива річ, яку варто було пам’ятати.

Абат показав йому великий чан, повний медальйонів, благословенних кардиналом Палермо, тридцять плащаниць, які були на Ісусі, коли той помер, і двох чорних Пречистих Дів. Це спинило сміх Турі. Він розповів Манфреді про статуетку чорної Діви, яку його мати так шанувала із самого дитинства: вона передавалася в її родині від покоління до покоління. Чи може й вона бути підробкою? Абат поплескав його по плечу й сказав, що цей монастир більше сотні років робить копії з якісного оливкового дерева. Та він запевнив Ґільяно, що навіть копії мають свою цінність, адже їх робиться дуже мало.

Абат Манфреді не бачив нічого поганого в тому, щоб розповісти вбивці про такі незначні грішки святої людини. Та несхвальне мовчання Турі стривожило його. Захищаючись, він мовив:

— Пам’ятай, що ми, люди, які присвятили свої життя Богу, теж мусимо виживати в цьому жорстокому світі тих, хто не вірить в очікування небесної винагороди. У нас теж є рідні, ми мусимо допомагати їм, захищати їх. Чимало наших ченців бідні, походять із бідних родин, що, як ми знаємо, є сіль землі. Ми не можемо дозволити нашим братам і сестрам, небожам і двоюрідним, голодувати в ці складні часи. Сама Свята Церква нині потребує нашої допомоги, бо мусить захищатися від могутніх ворогів. З комуністами й соціалістами, з цими збоченими лібералами треба боротися, а на це потрібні гроші. Ті, хто вірують, так тішать нашу матір-церкву! Їхня потреба в наших святих реліквіях дає нам гроші на боротьбу з невірними й задовольняє потребу їхніх душ. Без нас вони витрачали б гроші марно на ігри, вино й безчесних жінок. Чи ти не згоден?

Ґільяно кивнув, але з посмішкою. Такого юного хлопця сильно вразила зустріч із цим майстром лицемірства. Ця посмішка роздратувала абата: він очікував більшої вдячності від убивці, якому дав притулок, якого повернув від воріт смерті. Вдячність диктувала належно лицемірну відповідь, і надзвичайно щиру. Цей контрабандист, цей убивця, цей селянин Турі Ґільяно мав би показати більше розуміння, християнського розуміння.

— Пам’ятай, що наша щира віра спирається на віру в дива, — суворо сказав він.

— Так, — відповів Ґільяно. — Я всім серцем вірю в те, що ваш обов’язок — допомогти нам віднайти їх.

Він мовив це без зла, весело, щиро прагнучи потішити свого благодійника. Але це все, що він міг зробити, щоб відверто не розсміятися.

Абат був задоволений і знову став приязний. Хлопець хороший, він насолоджувався його