Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

вже колись бували у Кемері? — підсівши до Анжели, осідлав свого Пегаса Серьога.

— Ні, — простодушно відповіла жінка. — Я взагалі вперше у Туреччині. А ви?

Серьога розумів, що видавати себе за мандрівника, який бував у цьому містечку бодай на екскурсії, ризиковано. Адже тоді він мусить орієнтуватися на місцевості. Тож збрехав, що був тут проїздом.

— Кілька років тому ми з друзями їздили на Олімп. А в Кемері зупинялися перекусити й запастися провізією.

— Але ж Олімп у Греції, — заперечила Анжела. — Саме там кожні чотири роки запалюють від сонця Олімпійський вогонь.

— А не скажіть! У Туреччині є свій Олімп (турецькою Олімпос), — переповідав вичитану в Інтернеті інформацію співрозмовник. — Я і сам був переконаний, що гора Олімп єдина у світі й розташована саме у Греції. Бо де ще могли жити Зевс та інші давньогрецькі боги? Та й Олімпійський вогонь, тут ви маєте цілковиту рацію, запалюють завжди саме у Греції. Але якось знічев’я гортаючи путівник по Туреччині, я натрапив на запрошення помилуватися уночі полум’ям Химери, яке тисячоліттями, 365 днів на рік, горить на горі Олімп.

«Ось тобі й на! — подумав я. — Це ж треба такими побрехеньками заманювати туристів!».

— Але автори путівника, — вів далі Серьога, — посилаючись на «Іліаду» Гомера і вірші Піндара, цілком серйозно і впевнено розташували свій Олімпос разом з Химерою між Кемером і стародавньою Мірою Лікійською (нині це Демре-кале). Точно називалася навіть висота гори — 2400 метрів над рівнем моря. Я не повірив і відкрив «Іліаду». Дійсно, як писав Гомер, Химера лютувала у стародавній Лікії — країні на південному березі Малої Азії. Тобто у нинішній Туреччині. Під час Троянської війни лікійці були союзниками Трої. А їхній цар-родич Зевса цілком міг жити з ним по сусідству, тобто поруч з Олімпосом.

— Ви хочете сказати, що Химера родом із Кемера? — запитала Анжела, навіть не помітивши, що заговорила віршами.

— Так воно і є, — тоном знавця розповідав Серьога. — Я вам скажу більше. Саме від імені цього міфічного кровожерного чудовиська і походить назва колишнього рибацького селища Кемер, що перетворилося нині на один із найпопулярніших на Середземному морі курортів.

— Ми з друзями саме відпочивали в Анталії, коли прочитали той путівник, — продовжував брехати наш герой. — А звідти, як ви бачите, до Кемера буквально рукою подати. Тож і вирішили перевірити усе на місці. Одного погожого дня найняли таксі й учотирьох вирушили з Анталії, щоб підкорити турецький Олімп і зблизька заглянути в пащу Химери.

Біля дорожнього покажчика «Янарташ» (камінь, що горить) звернули з головної дороги і, проїхавши ще кілометрів із десять, потрапили на галявину, що розкинулася у лісовій глушині гірського схилу. Зодягнуті у все чорне, тільки що без чадри, туркені, під розлогими в'язами готували там страви національної кухні. Ті страви (гарячі пшеничні коржики, люля-кебаби, та ще з десяток різних наїдків) вони згодовували всюдисущим німецьким туристам, які тинялися тут.

— На цій галявині, — далі снував нитку розповіді Серьога, — дорога закінчується і починаються стежки, що ведуть мало не у всі сторони світу. Нашу увагу привернули два дороговкази, націлені у один бік. На першому знову значилося «Янарташ», на іншому — «Химера». Тож найнявши мулів, ми покинули таксі на галявині й вирушили тією стежкою. Дорогою обігнали кілька груп навантажених рюкзаками піших туристів, які дерлися на Олімпос.

Нескінченна стежка, що в’ється між гранатових дерев, і раз-по-раз гублячись у заростях ялівцю петляє серед велетенських кам’яних брил, все вище і вище вела нас у гори. Нарешті почалось кам’янисте плато. Просто із-під землі там витікає їдкий сірчаний чад, перебиваючи духмяні пахощі різнотрав’я. Було тихо й спекотно. Так, як і тисячу, і дві, й три тисячі років тому. Тоді, коли на схилах цієї гори розгорталися драматичні події, що послужили підґрунтям для легенди про Химеру.

— Тим часом, — продовжував оповідь герой-коханець, — наш погонич мулів і гід в одній особі, розповідав оброслу численними фольклорними нашаруваннями легенду про Химеру. Яка, як вам відомо, була чудовиськом божественної природи. Мати її — Єхидна — наполовину дівчина, наполовину гігантська жахлива змія, батько — Тифон, чудовисько величиною з гору. А вигодував Химеру лікієць Амісодар.

— «Лев головою, задом дракон і коза серединою. Жахливо дихала вона пожираючим полум’ям бурхливим». Так, — говорив наш гід, — описував Химеру Гомер. А Гесіод додавав, що жахлива Химера: величезна, швидконога і сильна істота. У неї три голови: одна лев’яча, інша козяча, а третя — кровожерного дракона. Химера — одне із найдавніших міфічних чудовиськ, що постійно боролися з богами-олімпійцями за владу у Всесвіті. У неї були не менш гідні брати: хранитель підземного царства, триголовий пес Цербер і двоголовий пес Орт, що охороняв стада велетня Геріона. Їхні батьки, як і сама Химера, також жили на Олімпі.

— Страшне чудовисько багато років спустошувало лікійські землі й убивало людей, — продовжував гід. — І тоді, як і пророкували боги, найхоробріший серед молодих лікійців, син Главка красень Беллерофонт, за наказом царя Іобата убиває її. А було це так: Верхи на своєму чарівному крилатому коні Пегасі примчав герой на Олімп. Химера почула наближення ворога й виповзла із темної печери. Немов гігантський вогнемет, Химера поливала усе довкола полум’ям із трьох своїх пащ. Беллерофонт посилав із вишини у звірюку одну за одною гострі стріли. У люті билася вона об скелі і перекидала їх. Усе гинуло в її полум’ї. Але чудисько так просто не уб’єш. І тоді Беллерофонт кинув прямо у пащу Химери списа зі свинцевим наконечником. Вогонь, що виривався з її горлянки, розплавив свинець. І той спалив нутрощі жахливого чудовиська. Химера упала на Алейські рівнини. А звідти поринула у підземне царство. Так Химера загинула… І тепер тільки час від часу Химера нагадує про себе язиками полум’я, що вириваються з-під землі. Їх-то і спостерігають стомлені подорожні, коли підіймаються до вершини…

Але й самого героя спіткала не краща доля. Обурений зухвальством Беллерофонта, який посмів верхи на Пегасі злетіти на світлий Олімп до безсмертних богів, Зевс покарав його. Громовержець наслав на Пегаса несамовиту лють, і той скинув свого вершника на землю. Від падіння могутній герой помутився розумом. Довго поневірявся божевільний Беллерофонт, аж поки похмурий бог смерті Танат прилетів на своїх чорних крилах