Читати книгу - "Мереживо людських доль"

чому б і ні? Я ще навіть дуже ого-го! А що таке сорок? Сорок у чоловіка, це друга молодість. Та-а-а-а-ак… Я тут думаю про різні дурниці, а час летить.

О, Боже! Вже 17.30, а я ще нічого не зробив. А що мені робити? Та й яка може бути зустріч? Ні, я все ж піду. Я повинен переконатися, що ця дівчина, як увсі попередні, не жартує зі мною. Жінки всі із одного тіста виліплені. Їм би тільки насміхатись, та за носа водити… Ось, зараз зав’яжу краватку і піду. Але чи потрібно?…Так, 5 хвилин на дорогу, а прийти треба з ввічливості раніше. Купити квіти. Але які? Троянди? Гвоздики? Що я знаю про квіти? Нічого. Що вона любить? А хто зна? О, Боже-е-е!!! Не для мене це все! Ох, не для мене!!! Зачепив на свою голову. Жив же я якось досі без жінки, і нічого… Воно мені потрібно!?

Квіти, які ж вибрати? Зараз куплю не дорогі, все одно не прийде. Ось, підійду до бабусі, що від ранку стоїть і мерзне поряд із газетним кіоском. Віддасть напевно дешево, щоб швидше продати. Олена все одно не прийде, тоді навіщо витрачатися? Так… Все… Пішов! Ах, портфель не забути, папери взяти, завтра по дорозі занести в управління. Йду, і будь що буде!

Ось і заводська кав’ярня, і стовп з ліхтарем, де думав дочекатись Олену. І я, як другий стовп під ліхтарем стою. Як дурень, з букетиком зів’ялих пролісків за двадцять гривень. Все одно не прийде. Чекай, чекай дурню, чекай, і знай, як вірити молодим красуням. Не вперше ж за ніс тебе водять, а ти все одно в ту яму падаєш. Вже й шоста… й пів на сьому. Та що ж це? Вже сьома, а її все немає. Чого я тоді чекаю? Кого чекаю? Якусь дівчину, з якою, можливо, більше ніколи не зустрінуся. Чому я досі вірю в різні жарти, як хлопчик? І цей букет… Як дурень чисто з ним стою… Куди б його викинути? А, от і урна…

Тільки-но замахнувся, чую:

— Привіт, Олег! Вибач, — всміхаючись сказала Олена, — розумієш, готуюся до сесії, затрималася.

О, диво! Янголи в моїй голові у той момент заспівали «Осанну». Вона прийшла! А я вже й не вірив. Думав: щастя не для мене. Прийшла!!!

— Привіт, — сказав я, і гордо простягнув Олені букет з декількох пролісків, далеко не першої свіжості. — Ось, це для тебе. Перші… весняні…

Я розмовляв голосно, намагаючись привернути до себе увагу перехожих. А, нехай бачать усі, яка красуня поруч зі мною. Хай заздрять.

— Спасибі, спасибі, мені дуже приємно. Мені ніхто ще ніколи не дарував квітів. Спасибі, Олеже! Спасибі! — Раділа Олена як дитя.

У кав’ярню ми тоді не пішли. Ми гуляти парком. Олена мені про щось говорила, а я й не чув її слів. У голові шуміло від щастя. Я і така красуня. Якийсь секретар і філософ! Це треба ж було такому статися. Може це моя доля? Може я все життя чекав того автобуса? Ми дивилися на зірки, які ледь виднілися через покривала темно-сірих хмарин. Я досі не вірив, що все це діється зі мною.

«А може це сон? Ну, якщо це і сон — то він прекрасний». — Думав я.

— Правда, Оленко? — запитав я вголос.

— Що? Що правда? — вона подивилася на мене і засміялася. — Думаєш, все це сон?

— Зовсім ні. Я нічого такого не думав, — відповів я, і голосно підтримав сміх Олени…

Такого й навмисне не видумаєш

Обидві вони лежали в травматологічному відділенні районної лікарні. Палата була на трьох, і до них «підселили» третю, тільки що прооперовану мене.

Обидві жінки були повними, кілограм по сто двадцять, і звалися однаково — Аннами. Лежати в лікарні нам усім судилося довго, тому, щоб не вийшло плутанини, я називала одну Анюткою, а другу Нусею. Одного разу я поцікавилася у подруг «по нещастю», що з ними сталося, бо в обох були найскладніші переломи гомілок. Обидві лежали на витяжці. Тоді й розповіли мені Анютка з Нусею історії своїх переломів.

Почала Нуся:

— Сталось це за два дні перед Богородицею. Вирішила я освіжити кухню. Замішала вапна у відрі, висадила те відро на стіл. Туди ж стілець, ну і сама вилізла. Примірилась, прицілилась — ніяк Не вистачає рівно двох сантиметрів до стелі. Не дістаю, як не тягнися. Подивилась я, що б такого під ніжки стола підкласти. І тут мене осінило: я побачила кілька кукурудзяних качанів у відрі з вугіллям. Ось він — вихід!!! Як кажуть: Евріка! Я, як той мотиль[35], швидко злізла зі столу і підклала під всі чотири ніжки по качанові. Ну, а потім і сама залізла. Пам’ятаю тільки те, що стіл піді мною танцював піруети, а я намагалася утримати рівновагу. Не втримала… — голосно реготала жінка, аж здригалося ліжко разом із всім медичний інструментом, на якому була підвішена її нога.

Ми також голосно засміялися. Як іноді приходять в голову такі ідеї, що навмисне не придумаєш?

— Ви ще моєї історії не знаєте, я теж не «ликом шита» — пропищала регочучи Анюта. Слухайте: того дня я вранці, зовсім рано пішла в город цибулю вибирати. Недосипання далося в знаки, коли я вигнала корову на пасовище. Думаю, поки корова пасеться, я си трохи придрімну. А щоб не втратити контроль над твариною, прив’язала корову до ноги. Пригріло сонце, і видно корову вкусив ґедзь. Корова брикнула, і побігла тягнучи мене за собою. Якщо б випадковий перехожий не зупинив корову, і на відв’язав мотузку, була б зараз й зовсім без ноги.

Тут теж не обійшлося без сміху, хоча той сміх був крізь сльози. Це ж треба таке видумати дорослим жінкам. Ну прямо помутніння якесь…

Яблуко

Яблуко висіло