Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

class="book">— Яка Ілона?

— Володіна, якщо пам’ятаєш.

— Володіна? — почувся здивований голос. — Якими шляхами? Чого тобі?

— Хочу поговорити. У мене біда, — ледь видавила з себе нащасна.

Мікрофон мовчав. Ілона все зрозуміла. Повернулася, щоб іти.

— Проходь, — раптом почулося. Двері клацнули.

— Господи, що з тобою сталося? — не впізнала колишню подругу Лариса, коли та увійшла до квартири. Від зарозуміло-гордовитої, пихатої Ілони не залишилося й сліду. Якась збідована, з чорними кільцями під очима.

— Якщо погодуєш — не відмовлюся. Вже два дні до пуття не їла, — важко усміхнулася прийшла.

— Розповідай, — скерувала господиня, накриваючи стіл.

Вона жила сама. Батьки подарували їй трикімнатну квартиру на повноліття. Думали — відразу заміж вискочить. Але дочка не поспішала. Ось уже й тридцять на носі, а у неї ще все попереду.

— Що розповідати? — важко ковтнула слину Володіна. — Я безробітна, бездомна, вагітна жінка. Йти нікуди. Їсти нічого. Якщо дозволиш — переночую сьогодні у тебе. Якщо ні — хоч помру ситою, — крізь сльози засміялася. — До ранку не чекатиму, точно…

— Гей, гей! — підвищила тон Лариса. — Ти мені це припини. Дай оговтатися. Переварити почуте. Що тоді між вами з Рахімовим сталося? Він ледь не вбив тебе.

— Оце — результат тої ночі, — погладила живіт Ілона. — Я сама цього хотіла. А тепер…

— Ти свідомо завагітніла? Від Рахімова? Ну ти й схиблена, — глибоко видихаючи, мовила Лара. — Тепер хіба що тікати кудись на край світу, щоб навіть не здогадався, що то його дитина. Ой! Навіть подумати страшно, — махнула рукою.

— Та нехай би вже дізнався і задушив, — плачучи, сміялася Ілона. — Усе скінчилося б.

— Ти справді жалкуєш про скоєне? — серйозно подивилась на подругу Лариса.

Володіна закрила обличчя долонями.

— Вихід є тільки один, — примруживши очі, продовжила. — Поговорити з Діною. Вона єдина має підхід до шефа. Він мусить знати. Хоч який суворий не є, але вихід знайде. Інакше не можна.

— Він свою Лію нізащо не покине, — сумно Володіна.

— Звичайно, не покине! — підвищила тон подруга. — Навіть мріяти забудь. Дай, Боже, щоб тобі хоч із житлом допоміг. Його дитина все ж таки.

Наступного дня Лариса зайшла до Магерамової. Розповіла усе як є. Та мало не зомліла.

— Ти впевнена, що то його дитина? — машинально перепитала Лару.

— З Рахімовим вона не жартувала б, самі знаєте. Після пережитого…

— Я теж так думаю, — тяжко зітхнула секретарка. — Стільки років працюю у цій компанії, чого тільки не доводилось повідомляти керівництву. Але так важко мені ще не було.

Після обіду занесла шефові каву. Поряд на таці поклала ще одну чашку, для себе.

— Ого, — приємно здивувався Марат. — Вирішили скласти мені компанію?

— Хочу поговорити, — стиха почала.

Рахімов насторожився. У нього був дар бачити людей наскрізь. Діна не схожа на себе. По тілу пробігли легкі мурашки. Явно щось сталося.

— Якщо якась біда — не тягніть. Кажіть відразу, як є, — наказав.

— Володіна, — послухалась Магерамова й без усіляких там вступів повідомила, про кого мова.

— Думав, більше у житті цього прізвища не почую, — холодно промовив Марат.

— Тої ночі вона завагітніла. Зараз уже минуло п’ять місяців. Навіть візуально видно. Боялася вам щось казати. Її можна зрозуміти. Бідолаха, налякана. Але роботи не знайшла. Мати вигнала. Добре, що хоч Лариса Поліщук прийняла тимчасово до себе. Інакше… — Діна замовкла.

У кабінеті запанувала глибока тиша.

Марат заціпеніло незмигно дивився на секретарку. Десь у приймальні дзвенів телефон. Але на нього ніхто не реагував.

Рахімов повільно обняв голову руками, обперся на стіл.

— О, Всевишній, — убитим голосом звернувся до Бога. — Ти, напевно, вважаєш, що я занадто щасливий. Знову обтяжуєш мою ношу. Я ще не оговтався від смерті дитини, як… — зціпив зуби, глибоко вдихнув.

— Вам про це Лариса розказала? — нарешті звернувся до Діни.

— Так, — коротко відповіла.

Нічого не сказавши, встав з-за столу, узяв ключі від машини й портмоне, вийшов з кабінету. Зараз йому необхідно було побути на самоті, переосмислити почуте…

* * *

Дзвінок Ольги Степанової про те, що вона у столиці, був, як ніколи, доречним. Лії необхідно було з кимось поговорити. Останні три місяці Марат не схожий сам на себе. Наче й на роботі проблем немає, але щось страшенно гризе його зсередини, вона це відчуває. Раніше завжди ділився наболілим. Навіть про речі, пов’язані з бізнесом, розповідав. Хоч вона у тому мало що розуміла. А зараз слова з нього не видавиш. Аж почорнів від переживань.

— Завжди говори те, що відчуваєш, і роби те, що думаєш. Мовчання ламає долі, — якось увечері перед сном процитувала чоловікові слова Пауло Коельйо.

Марат лежав на ліжку і заворожено дивився на ароматичну свічку, що мерехкотіла біля дзеркала.

— Інколи думаю, може — згоріти, як та свічка, — серйозно відповів. — Усім стане легше. Нікому боляче не зроблю.

Від почутого Лія потерпла.

«Звідки такий душевний біль? — задавалася питанням. — Наче усі рідні в порядку. Що ж його так мучить?»

— Але ця свічка не просто мерехкотить, — налякана, притулилася до чоловіка. — Вона дарує усім світло. Якщо погасне — ми опинимося у темряві.

Марат якось боляче подивився прямо дружині у вічі. Потім поклав свою голову їй на груди, наче мала дитина.

— Милий мій, коханий, — гладила м’яке волосся. — Без тебе моя душа не бачить світла. Я люблю усім серцем. Не можу уявити своє життя без тебе. Ти — мій рай, мій світанок, мій день. Мрію, що колись ми разом зустрінемо захід нашого сонця.

Відчула, як важко зітхнув Марат.

— Розділи свій тягар зі мною, — просила. — Хіба не для того ми одружувалися? Розкажи.

Та Рахімов мовчав.

Він стояв