Читати книгу - "Змій"

коли ми знов дивимося, то ні її, ні його вже немає. Розділ 28

Чоловік у Мілані.

Він уже не молодий, але застосував усі способи виглядати таким. Він носить перуку, щоб приховати поріділе волосся, панчохи обтислі, туфлі з загнутими носками, тканина, що огортає його стегна, насичено оранжева — жоден венеціанець не схвалив би таку кричущу, позбавлену смаку річ. На голові в нього кашкет, з якого стирчать срібні пір'їни, а на пальцях щонайменше одинадцять кілець, про які лише він знає, що тільки три з них золоті наскрізь.

Його ім'я неважливе, бо він у цій грі менш, ніж фігура, але ми мусимо приділити йому трохи співчуття, зважаючи на те, що чекає на нього, бо він чоловік, який мав сестру, а та сестра кохала хлопця з Венеції, і брат, дізнавшись про це, порішив того хлопця й кинув його в ріку. Близько двох років він вважав, що цей злочин зійшов йому з рук (втім, сам він це так не назвав би; ні, не злочин, а справедливість, відплата за його сестру, за його родину, за його честь) але тепер іде відплата.

Вона іде, іде, і на ній обличчя Ґалльярда Віоле, нашого дурненького француза, який наближається на вулиці до цього незнайомця й каже:

— Друже! Друже, мій старий друже, брате мій, скільки часу минуло! Дай-но я пригощу тебе випивкою.

Він замовляє їм по келиху, потім ще по одному, і ще, і невдовзі й Блазень, і його друг сильно п'яні, обіймають одне одного, цілують один одному щоки, весело регочуть, коли через хитання один або обоє падають на землю, бо це так весело — бути в хорошій компанії! Яка шляхетність — бути любимим; який це великий дарунок, як мало значать земні речі, коли є радість людяності, братерства, єдності душ!

Так проголошують Блазень і його друг, і проголошують вони це аж до тієї миті, коли нещасний чоловік раптом розуміє, що він далеко від дому, що він на вулиці, де немає смолоскипів, і тоді він повертається до Блазня та бурмоче:

— Здається, нам треба було повернути ліворуч... — а потім отримує беззвучний удар по голові, його зв'язують, затикають рот і кидають у віз, яким возять сміття.

Розділ 29

Альвізе Муна вигукує:

— Як вам це вдалося?! Як ви переконали Белліньо підтримати іншого? Та ще й Селуду!

— Я наказала фігурі знайти рештки його дитини, вбитої в Мілані мстивим братом. Я запропонувала багато грошей. Я запропонувала мир. Але я не думаю, що цього вистачить для перемоги.

— Контаріні досі має підтримку єпископів.

— А Фальєре?

— Минулої ночі в гавань прибули корабель під його прапором і незнайомець з Константинополя.

— Чи глибоко був занурений корабель?

— Ні. Цей незнайомець — все, що він привіз. Занзано теж оголосив про підтримку Фальєре; за ним стоять крамарі та більшість Сан-Марко. Але Белліньо надасть вам доки, рибалок і рибний ринок. Тепер Селуду помітять. Це був дивовижний хід!

— Можливо, не дуже розумний. Якщо його помітять, шанси нападу на нього збільшаться.

— Але ж ви готові?

— Я не знаю, якими картами можуть грати мої суперники.

— Але своїх ворогів ви знаєте, так?

На мить замислившись над цим питанням, вона киває:

— Так. Тепер знаю.

* * *

Того самого дня по місту поширюється чутка.

Фальєре вів переговори з самим Великим Візиром Оттоманського Султана; Фальєре домігся свого. Гарантовані йому концесії на торгівлю з невірними настільки неймовірні, що якби він зараз оголосив, що турки стали християнами, у це повірити було б легше.

Тієї ночі Фальєре та Контаріні відвідують церкву разом, сідаючи по протилежні боки від проходу. По закінченню церемонії вони не тиснуть один одному руки, їхні дружини не посміхаються та не обіймаються, всі напружено йдуть, кожен своєю дорогою, і люди, повз яких вони проходять, напружено кланяються, намагаючись виказувати цим повагу обом в рівній мірі. Тіаполо сидить далеко позаду, навколо нього три його доньки. «Подейкують, — ходить шепіт, — що найстаршу буде відправлено до монастиря. Жоден з тих наречених, яких Тіаполо їй знайшов, більше нею не цікавиться».

Тіна дивиться на цих дочок: опущені очі, зіграні фігури; на мить вона згадує, що відчуваєш, коли плачеш.

Розділ 30

Вона знаходить його в Домі Ігор.

— Ви гравець Тіаполо, — каже вона, сідаючи біля нього.

Він відриває погляд від картярського столика; два пальці його правої руки притиснуті до зімкнених вуст, ніби щоб не випустити з них повітря. Зараз він не в масці, його очі почервонілі, під ними мішки від надмірної праці та браку сну.